Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Цього вечора йому потрібно було потурбуватися, окрім даху над головою, і про шматок хліба. Він уже чимало мандрував цим степом, і в торбі не залишилося ні крихти.

Якщо нині в караван-сараї хтось ночуватиме, то це будуть люди іншої епохи. Ціла купа їх, галасливих, безтурботних, які гуртом збивають на дорогах куряву. У цю безлюдну степову ночівлю, де, крім верблюдів, не зустрінеш інших їздових тварин, завітали вони на низьких, швидких, мов вітер, та вкритих металом істотах. Люди заполонили ними двір караван-сараю, а в будівлі зайняли всі місця, де можна виспатися. Ті мандрівники — явно потомилися, бо, виївши до останньої крихти запаси зі своїх торбин, уклалися спати в запорошених чоботях.

Коли абдал добереться до воріт караван-сараю, вони вже стоятимуть зачинені; все довкола огортатиме пітьма. За часів цього абдала замкнені ворота не прочинялися аж до ранку. Що ж до тих, хто зупинилися в караван-сараї, то вони жили за того часу, коли люди більше не розуміли: як можна не відчинити дверей, аби хоч відіслати людину подалі, якщо не забрати її всередину.

Отож абдал стоїть перед ворітьми, на морозі. Останнє, що він розгледів, поки до кінця не стемніло: караван-сарай, котрий із самого ранку здавався йому ніби притуленим до підніжжя пагорба, насправді опинився майже на його верхівці, відкритий з усіх чотирьох сторін. У такій ситуації ніде й голову прихилити. Безвітря… Тільки мороз ступає по землі, стискаючи все кругом… Хоч ти вештайся, хоч не вештайся довкола замкнених воріт. Тим часом кігті звіряти роздирають абдалові тіло. Ось-ось дістануть до кишок. Звіря потрібно негайно нагодувати, інакше хай як його лупцюй та хапай за шкіру на загривку, щоб викинути, анічого не зміниться; абдал давно відмовився від цих методів, не раз перепробувавши їх за багато років.

Він забився в одну з кам’яних виїмок, видовбаних пообіч воріт.

Всі, хто ночував у караван-сараї, вже спали на своїх тапчанах, радше схожих на столи. Тапчани вони не позастеляли, а закуталися в покривала, які подіставали з металевих істот; деякі з них були схожі на ковдри, деякі — ні. Один із тапчанів стоїть порожній, однак на краю, біля ніжки, лежить зібгана ковдра. Мабуть, чоловіка, який на ньому лежав, не бере сон. Він підвівся, тиняється в пітьмі.

Спочатку цей чоловік тинявся серед поснулих, потім вийшов надвір поглянути на сторожу. Його ще можна назвати молодим: волосся та борода не посивілі, плечі не опущені, спина випрямлена. Хоча, якщо зважати на його безсоння, то й молодість для нього позаду.

Саме він бачив, як у вечірній заграві абдал самотньо збивав куряву на безлюдному шляху. Власне, це він, коли замикали ворота, повідомив господарю караван-сараю, що кілька хвилин тому бачив когось на дорозі, і просив ще хоч трохи потримати їх відчиненими. Проте господар живе в тому самому часі, що й абдал. Йому дали наказ: до заходу сонця всі ворота зачинити. Нічим не зарадиш.

Тепер чоловік шукає спосіб, як провести всередину абдала, котрий, мабуть, уже добрався до воріт. Тому й дивиться на варту.

Щоб провести абдала всередину, йому потрібно знайти тріщину у стінах караван-сараю, яка з’явиться тут через багато років, через цілі сторіччя потому. Однак наразі в караван-сараю тільки одне слабке місце — куток у колоні арки, що тримає головну вежу посеред двору.

Він вештається. Скрадається повз мури та попід аркою, щоб його не помітила сторожа. Врешті-решт він знаходить те, чого шукав.

Стіни караван-сараю міцні, неначе у фортеці. Однак там, де його головна частина зливається з боковим муром, що огороджує двір, ґрунт чомусь трохи осів, а один з тих каменів, що при самій землі, ледь-ледь хитається. Проте, щоб з цього місця утворилася тріщина, потрібні щонайменше сотні років. Чоловік же разом зі своїми друзями, заледве переступивши поріг цього караван-сараю, що стояв на широкій рівнині поміж горами, одразу опинився в його часі, де й лишався закритим — у часі абдала, що тупцював за ворітьми, вочевидь, здригаючись від холоду, як і він.

Але… Зненацька… Чоловік буде приголомшений. Адже в мурі утвориться тріщина розміром з людину, і хтось в одязі абдала проникне в двір, щось тихо шепочучи запорошеним у степу голосом.

Аби зрозуміти цей шепіт, чоловік докладає таких розумових зусиль, ніби читає якийсь давній текст. Коли ж абдал, беззвучно віддалившись, підходить до частини будівлі, де сплять люди, він і хоче наздогнати його, і водночас має подумки скласти почуті слова в такі речення: «Я довго оглядав мури, врешті знайшов ту нову тріщину. Спочатку її не було. Так, наче потім з’явилася». Ось чому зараз абдал складає хвалу Богу.