Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Наздогнавши дервіша, чоловік не дивиться на нього. Він думає про те, що той голодний; біжить до свого тапчана, дістає з торби, що в узголів’ї, загорнені у прозорі шматини скибки хліба з сиром та м’ясом між ними, несе йому, простягає…

Та абдал замість того, щоб класти їжу до рота, підносить її до пояса. З-під запилених складок висувається чиясь мордочка з двома лапами. Нижню частину звіряти не видно. Але воно потроху згризло всю їжу між цими мордочкою та лапами…

Чоловік приголомшено дивиться на абдала. Той же вперся очима у звіря, яке їсть, і мовчить. Те, мабуть, уже наситилося, бо знову забилося за пояс, маленький кусень хліба впав додолу. Тоді абдал нагинається, піднімає його, обдмухує та кладе до рота. Чоловік простягає йому ще скибку хліба. Мовчки бере її абдал та, сівши скраю на вал, що тягнеться вздовж муру, починає поволі їсти, важко пережовуючи. Либонь, у нього в роті не залишилося жодного зуба.

Храп тих, що поснули, котиться хвилею: то наростає, то вщухає. Чи так само гудуть і тутешні вітри? Абдал жує. Чоловік дивиться на нього.

Потім чоловікові стало замало місячного світла, він пройшов попід аркою в частину, відведену для відпочинку, наблизився до свого тапчана, дістав із торби ліхтар і, вже присвічуючи дорогу, впевненими кроками повернувся до абдала.

У жовтому сяйві ліхтаря він почав малювати портрет абдала, який пережовував хліб. Руками. У повітрі. Він малював портрет абдала руками в повітрі. Не відриваючи від абдала очей. Портрет поволі набирав форм, абдал же під його штрихами поволі сплющувався.

Чоловік, мабуть, вирішив закінчувати портрет, бо опустив на землю ліхтаря, якого тримав поміж колін, і, ніби зібравшись насунути на сплющеного абдала рамку, узяв його й також поклав на землю. У сяйві ліхтаря, яке било збоку, він на мить задумався, де поставити підпис, відтак дістав із кишені якесь довге, наче рожен, знаряддя, схоже на скульпторський різець. Приставивши його абдалові до здухвини, він почав виводити підпис. Тоді трапилося щось зовсім неочікуване: чоловік ще не завершив підпису, як абдал розтулив беззубого рота, і, навіть не розпрямившись, майже не ворушачись, так закашляв, що чоловікові вуха розривало на шматки. Він відірвав різця від абдала. Але це не допомогло. Кашель перетворився на блювоту. Спочатку довкола почав розлітатися пережований хліб, потім — чорні згустки крові, за ними — частинки легень, чорні та закривавлені.

Переляканий чоловік утік від дервіша. Навіть забувся прихопити ліхтаря. Заледве добрався до свого тапчана і з головою заліз під ковдру. Тільки коли серце трохи вгамувалося, він прислухався довкола. Кашель давно втих. Не було чути й блювання. Незабаром знадвору, ніби наближаючись, залунали кроки. Якийсь дитячий страх, що роками таївся на дні його душі, раптом підвів голову. «Іде господар караван-сараю, він виявив мій підпис і зараз звинуватить мене…», — злякався чоловік. Але люди, а точніше, кроки, віддалилися. Мабуть, це була нічна варта. Серце стихло, усе заніміло й надворі. Пригода досі не вкладалася чоловікові в голові. Здавалося, йому те все наснилося.

Але… Зненацька… Якісь гострі-гострі штуки вп’ялися йому в ноги. Він почав їх виривати. Навіть не бачачи, не дивлячись, він уже знав, що це. Чоловік обома руками щосили здавив звіряті горло, сам же закричав, скільки стало голосу. Розбуджені люди поприбігали. Примчалася варта разом із господарем караван-сараю. Тварину заледве відірвали від його стегна; крізь пошматований одяг сочилася кров. Чоловік пішов услід за всіма. Юрма минула арку. У дворі, оточеному валами, нічого не було видно — сяйво ліхтарів та смолоскипів засліплювало очі. Щоб відірвати звіря від чоловіка, до його шиї прив’язали мотузку. Як тільки всі вийшли у двір, один із постояльців розкрутив мотузку зі звіром у себе над головою та швидко випустив з рук, метнувши його, ніби камінь з пращі. Звіря разом із мотузкою полетіло за мур, там і пощезло. Затим господар караван-сараю відіслав усіх спати.

Коли ранком друзі чоловіка вирушали в дорогу, той до них не приєднався. Хоч як вони наполягали, але не переконали його. Чоловік твердив, що не зможе покинути караван-сараю. Тоді мандрівники вирішили, що поблукавши по довколишніх місцях, зупиняться в одному великому місті, що розкинулося неподалік від того караван-сараю. Вони домовилися зі своїм супутником зустрітися там через п’ять днів. Друзі поїхали.

Чотири дні й чотири ночі провів чоловік у караван-сараї. А на ранок п’ятого дня осідлав свою металеву істоту та, з усіма розпрощавшись, виїхав за ворота. Він гадав, що близько полудня добереться до міста, де його чекають приятелі.