Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Звісно, можна знайти і їжаків, у яких безумство розвинене не до такої міри. Але їжак після того, як його зловлять та запхають поміж колін, може і примруживши очі чекати, поки людина схаменеться — більше йому годі щось удіяти. А чекаючи, вряди-годи розплющувати очі, аби збагнути, чи відмовилася людина від своєї витівки; потім заплющувати їх знову й від болю, і від сорому.

Мій їжак не з Лондона, мій їжак з Анкари. Як на мене, то цей їжак з Анкари ніякий не безумний. Навпаки: я хочу думати про нього, як про хороброго й відважного. Моя похвала— шаленству цього їжака…

Хоробрий, бо, попри їжацьке походження, завів сім’ю в місті, і шалений, бо наважився вилізти зі свого гнізда, щоб пізнати світ…

Якщо глянути на календар, то вже настала весна. Проте погода ще стояла холодна. Нічна мла досі здушувала горло. Хмари вугільного диму з коминів повзли вулицею, устилали проспекти та, ніби нетеча під час паводку, піднімалися на пагорби Чанкая. Розтинаючи ці хмари кіптяви, від якої пекло в носі й нудило, я пішов додому. Водночас намагався бодай трохи захистити ніс та горло, прикриваючи їх руками й шарфом; через десять-п’ятнадцять років цей дим неодмінно принесе душевний спокій кожному з нас — як цілий ряд загадкових кончин. і

Аж тут із садка, що розкинувся по лівий бік вулиці, а точніше, із земельної ділянки, половину якої займав садок, а ще половину — майданчик під забудову, щось вигулькнуло. Я й не збагнув що. Зупинився. Воно також принишкло. І не кіт, і не щур. Я боявся його сполохати. Якщо звіря втече, то вибіжить по тротуару на порожню дорогу й загине під однією з автівок, котрі о тій порі проносяться, зблискуючи фарами. Я повільно, якнайтихіше наблизився до нього. Поки я підходив, воно наче набухло, виросло. Я ледь нахилився над ним, воно й не ворухнулося; я ще трохи нахилився. Світла майже не було, тож довелося добряче напружити очі. Врешті-решт я зрозумів.

Це був їжак. Бозна-звідки він тут узявся, але взявся.

Я зупинився біля нього. Уже й не ворушився. Незабаром клубок трохи розпрямився; їжак висунув носа, відтак хутенько почимчикував на дорогу. Добравшись до електричного стовпа на краю тротуару, він зупинився. Я також обережно почав віддалятися. Адже якби пішов за ним, той би кинувся під машину. «Краще мені відійти, — подумав я. — Хай там як, а він злякається першої ж машини й повернеться в садок; хтозна, може, в нього там кубло».

В Анкарі по бульвару прогулюється їжак, — говорив я сам до себе. Їжак, який вибрався на прогулянку нічними вулицями, — сміявся я в душі. Та й був він не такий маленький, одразу видно: не зелений, не молодий. Це мав бути дорослий, досвідчений їжацюра. Хтозна, може, він вибрався в пошуках їжі для своїх їжаченят, а потім збився з дороги… Оскільки він шукатиме поживу на заасфальтованих бульварах, то це якийсь провінційний їжак, чужий для Анкари… Або ж це їжак, схожий на того, який закоханий у кактус, з карикатур та оповідок у журналі «Дзвін»; прийшовши до Анкари у справах, він не витримав нудьги за тим кактусом і потрапив на вулиці…

А які ж, далебі, справи в цього приблуди-їжака на бульварах Анкари? Та ще й пізньої ночі?

Мені спало на думку ведмежа з улюбленої казки, яку написала Анна Франк. Я згадував те ведмежа, яке втекло з дому, бо знудьгувалося і мріяло побачити світ, хоча добре знало, що сумуватиме за мамою; відтак заблукало й у густому лісі з людських ніг намагалося знайти дорогу. Ту казку я колись прочитав у пополудніх сутінках свого готельного номера в Римі — тоді стояла незвична тиша, у якій, окрім безугавного цілодобового дзюрчання водограю в освітленій порожнечі за вікном, було вряди-годи чути хіба що обідній храп когось з італійців. Ведмежатко оживало в мене перед очима — здавалося, воно блукає по центральному проспекту міста всього за двісті метрів від моєї кімнати. Чи потрібно було написати казку, аби звикнутися з думкою, що їжак блукає бульваром Анкари?

Але я не міг думати, що «у цього їжака були брати та сестри, і оскільки його мати більше дбала про них, то на нього в неї бракувало часу, отож їжак розсердився й нишком утік на вулицю». Я не мав ні братів, ні сестер, щоб…

Не міг я й зверзти щось на кшталт: «Батько відлупцював його, тому він дременув з дому». Таких дорослих їжаків батьки не лупцюють.

Я нічого не добрав би. Таким чином пішов додому, роздягнувся й ліг у ліжко. Потім, поставивши себе на місце їжака, почав говорити отак:

Моя мати була дуже мудра їжачиха. У дитинстві вона, як і кожна мама, завжди гукала мені навздогін: «Не тікай, не йди, повернися!» Але одразу добавляла: «Спочатку вирости, а тоді вже, як захочеш, набачишся світу». Отак я виріс. Усякчас повторюючи собі: настане день, і я побачу у світі все, що тільки можна та треба; мандруватиму із глуздом, але без страху та пересторог. Я виріс, проте, навіть не знайшовши часу на мандри, обзавівся сім’єю, огніздився за три земельних ділянки від батьків. Щоправда, моє переселення та новосілля не назвеш легким. Потрібно було підготувати для сім’ї гніздо в гарному закутку цього місця, яке розхвалили сусіди; потрібно було, переносячи їжаченят, захищати їх і дбати, аби не залишалися голодні, а ще треба було здолати три асфальтовані та дві ґрунтові дороги, на яких нас раз по раз підстерігали коти, собаки та щурі. Ці нагальні проблеми постали переді мною під час переселення — тільки ґвалт і тривога, який там світ; назвати отаке мандрами і язик не повернеться, утім…