Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Діти виросли, народилися нові, виросли й ті, народилося ще одне. Ну, думаю, не дам ради. Від моєї мами, яка вже геть осліпла, почастішали вістки — вона передавала їх через мандрівних їжаків. Аби відвідати матір, я на днях вирушив у дорогу. Знайшов батьківську хату; на місці колишнього наділу під забудову тепер ріс крихітний садочок біля величезного будинку. Рідня мешкала в тих самих оселях, одначе зажурено переповідала мені таке: «Через котів та собак, які збираються в садку, ми боїмося навіть носа висунути надвір». Я розповів, що на нашій території такої біди немає. Всі мені позаздрили. Потім помолилися за покійних сусідів, які порадили мені ту місцину — їх спіймали й убили, коли закладали підвалини цього будинку. Поки мама розповідала про загибель сусідів, із її згаслих очей капали сльози. «Краще 6 їх з’їли, було б легше, — говорила вона. — Нас, їжаків, завжди хочуть з’їсти, тому й убивають, роздирають на шматки. Ми до цього звикли. Але ті не з’їли. Задля чого тоді вбивати? Крім того, вбивали кирками. Роздерли на шматки й викинули на купу землі, яку вирили. Потім ту землю звідти прибрали…»

Вряди-годи батьки задумувалися, чи не піти зі мною, щоб урятуватися від цих жахіть та хоча б решту своїх днів спокійно провести серед онуків. Проте мама відмовилася: «Нікуди вже я, сліпа, ще й на старості, не доберуся. Буде тобі одна заморока в дорозі». Я також не сидів біля них довше трьох днів. Треба було повертатися додому. Стало лячно. А що як і на нашій ділянці люди вирішать збудувати дім? У серце закралася тривога, і я вирушив у дорогу… Ішов та йшов…

Я знову став самим собою й заснув. Наступного дня згадав їжака. Хтозна, де він лежить розчавлений, — сказав сам собі. А втім, хто його знає: дивись, уже й добрався до свого кубла. У своїй оповідці, котру вів від імені їжака після того, як ліг у ліжко, я не розібрався як слід із часом… Мені чомусь здалося, що той садок із ділянкою під забудову, звідки він виповз, радше відповідали місцю, де мало бути його гніздо. А раз так, то їжак не повертався додому тощо. Його мандрівка тільки починалася. Отож він ще не добрався до старої осліплої матері. Крім того, їжак усе дитинство та юність мріяв побачити світу. Розповідати про його візит до гнізда старої матері, що за три земельних ділянки від нього, як про мандрівку… Це все так розхвилювало мене, що я намріяв, ніби він не вважає переселення мандрівкою. Але хіба цього разу з нього не стане подорожі до матері? Знову не трималося купи. Їжак вирушив у цю подорож із чіткою метою — вигадувати щось поза нею… Я молов нісенітниці. У кожному разі ми з тим їжаком більше не могли зустрітися. Казка залишалася незавершеною. Наполовину переконливу, наполовину сумнівну казку можна було зробити хіба що з прогулянки проспектом. Їжака я більше не зустріну, але бачив, як він вийшов на нічну прогулянку бульварами Анкари, от і вся моя користь із цього, — подумав я, вирішивши цим і обмежитися. Однак їжака я побачив ще раз.

Це сталося через чотири ночі потому. Ми сиділи вдома. Надворі вже трохи потепліло, і двері, які вели в садок, були ледь прочинені. Ми так накурили, що дим від цигарок витіснив би вугільний, якби той линув знадвору. Нас зібралося вісім осіб. Ми обговорювали книжки та статті, сперечалися. Аж раптом я звернув увагу, що італійська сім’я, яка мешкала по сусідству, щось розглядає на вулиці біля ліхтарного стовпа. Італійці нагиналися, придивлялися додолу, випрямлялися й розмовляли, знову нагиналися, знову придивлялися.

Я занепокоївся. Мій кіт гуляв надворі. Може, з ним щось скоїлося? Я вийшов у садок. Дві жінки, одна — літня, друга — молода, стояли трохи позаду й дивилися. Тим часом чоловік молодиці навіщось длубав довгим дрюком землю. Я не міг нічого розгледіти, оскільки кінець дрюка ховався за муром. Отже зачекав. «Годі!» — озвалася потім молода жінка. Літня кивнула головою. Чоловік, ніби закінчивши якусь важливу справу, узяв руки в боки. Вони досі дивилися додолу. Потім усі троє зненацька здригнулися. Щось викинулося на мур і завмерло. Я глянув разом із ними. То був їжак. Імовірно, їжак, якого я бачив тієї ночі. Я вирішив, що не буває історій, у яких за чотири ночі в одному й тому ж кварталі зустрінеш двох різних їжаків. Мою оповідку можна було написати, вирішивши тільки так… «Мамо, дайте вашу хустину, — попросила молода жінка літньої. — Немає іншої ради, окрім як… Нам треба обмотати й зв’язати його». Чоловік штрикав їжака дрючком, щоб той і далі згортався в клубок та не втік; затим, і далі штрикаючи, перевернув на спину. Вони так могли легко вбити їжака. Як і цілком очевидно: щойно, власне, це й намагалися зробити. Навіщо їм його вбивати? «Облиште! — закричав я. — Per favore! Облиште тварину!» Напевне, мій голос прозвучав надто дивно. Жінки зиркнули на мене; чоловік, завагавшись, ще раз торкнув їжака дрюком. «Ну-бо, Рензо, зостав його, годі, годі!» — загукала молодиця; взяла літню жінку під руку, і вони обидві пішли, відвертаючи від мене очі. Чоловік знехотя подався за ними. «Хай йому грець! Такий суп могли зварити!» — буркнув він. Я аж оторопів. Про суп із їжака я навіть не додумався б. Тож вилаявся услід італійцям їхньою ж мовою. Але ті вже мене не почули. Чому й порадів. Їжак, що потрапив на міські вулиці, не вартий лихих слів. Звідки тим людям знати, що я з ним заприятелював?