Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Хоч що, це вже буду не я. Отож, як розповідав: машини вмить появлялися, умить щезали… Я збагнув, що потрібно бути обережним і не наближатися до них. Супроти них я анічого не вдіяв би. Так що пішов вулицями, де їздило якнайменше машин. Під одним із мурів мене загнали в куток троє людей. Та я ж колючий, як і всі їжаки. Тож скрутився в клубок і наїжачився. Хоч які велетні були ті люди, а таки не справилися зі мною через голки. Вони перевертали мене дрюком на спину, я втікав, вони знову робили те саме. У них такі дрібні ротики, ще й так високо розташовані. Я не міг збагнути, як вони мене збираються з’їсти. Відтак згадалося, що розповідала мама. Вони роздерли б мене на шматки й викинули? Окрім того, їх було троє. Чим я міг наситити трьох здорованів? «Або ж вони повсідаються їсти та пересваряться між собою, тоді дам драла, — міркував я. — Або ж мені не жити. На цьому все скінчиться…» Проте людці невгамовно штрикали мене. Більше вони нічого не робили. Я вже почав міркувати: може, їм нащось потрібні мої голки. І геть розгубився. Потім почулися крики. Мої кривдники відразу зникли. Переді мною стояв якийсь чоловік; було зрозуміло, що кричав він. Лиходії вочевидь злякалися його, раз утекли. «Усе, кінець, — вирішив я. — Цей мене з’їсть». Я очікував, що ті хоча б пересваряться, аж тут вигулькнув інший. Окрім того, цей занадто близько нахилився до мене ротом. Ті ж лише перевернули мене на спину. Я почав дригатися. Якби я вдав із себе мертвого, може, він не захотів би мене їсти? Та звідки мені знати: люди їдять нас мертвими чи живими? А ще він міг бути з тих, котрі просто вбивають… Оскільки від нього ці люди втекли, то це мав бути дуже могутній чоловік. Я чекав. Душа опинилася аж у п’ятах. Той і не поворухнувся. Певна річ, він збирався раптово кинутися на мене, тож готувався розбігтися. Переляканий ущент, я смикнувся вбік, перевернувся та втік. Згодом зупинився й подумав. Якщо цей чоловік одразу не напав на мене, то не тому, що не міг з’їсти. Отже, йому не смакували їжаки. Оскільки ж не споживав їх сам, то не хотів, щоб поласували мною й інші. Це достоту, як я сам не їм черв’яків і не даю їсти вам…

Потім я ще чимало мандрував, але людей, бігме, уникав. Не всі вони вбивають їжаків, це очевидно. Серед них є й ті, що просто не люблять нас. Скажу, що не всі люди вороги їжакам. Але як розпізнати: хто чим дише?

Я маю голки, моя природа така. Тільки-но хтось наблизиться — скручуюся в клубок. Хай це буде пес, хай — кіт, хай — людина… Натомість людей за одним разом не можу пізнати. Кігтів вони не показують, можливо, їх і немає. За решту істот — набагато незграбніші. Проте від цього не легше: я нітрохи не знаю, чого від них очікувати, та спантеличуюся перед ними. Їхня сила, а то й голки криються в інших місцях, проте не знаю, де саме… Можу тільки сказати, що, забачивши людину, скручуюся у клубок і настовбурчую колючки — це єдине, що знаю, достеменно знаю. Ми, їжаки — такі. Такими народжуємося, такими помираємо. Чим довше живемо, тим краще, либонь, навчаємося вчасно випинати голки. Ви, певне, не забули: серед нас донедавна жив сусід, який повторював: потрібно почекати перед тим, як наїжачуватися; виставити голки, не збагнувши, хто йде: чи друг, чи ворог — старомодно, і це потрібно визнати. Я тоді також почав йому вірити. Дивно те, що вірю й досі. На початку минулої зими скривавлений небіжчик звисав поміж зубів того хижого звіра, але, як на мене, це ще не доказ, що він помилявся. Можливо, він загаявся і пізно вистромив голки, добре не розрахував часу; до того ж, як ви всі, власне, знаєте, хижак був не схожий на жодну з відомих нам істот; імовірно, він пригнався звідкілясь здалека, адже ми більше не бачили ні його, ні схожих на нього… Той хижак — я вам розповідав — мабуть, хитріший або ж кровожерливіший за всіх ворогів, яких ми знаємо. Ми, їжацтво, повинні бути напоготові, але мусимо прислухатися й до слів цього сусіда: пора вже відмовитися від думки, що у світі — самі тільки супостати. Ми не відаємо, чи маємо друзів. А чому? Бо навіть цим не цікавилися. Заледве хтось наблизиться до нас… По суті, я це сказав… Наразі я нездатний відповісти на це важливе запитання. Але знаю одне: пора долати наш страх. Та щоб подолати його, нам треба мандрувати, стикатися зі справжніми небезпеками й шукати шлях до порятунку від них. Вирушаючи в дорогу, я гадав, що перетинатимуся тільки з ворогами, але натрапив і на друзів. Чи завжди ми маємо час, щоб розпізнати друга? Я й сам певен: немає в нас стільки часу. Але якось я йшов вулицею разом із псом. Той спочатку підбіг, обнюхав мене, поколов носа моїми голками. Став. Я висунув голову, глянув. Він не напав. Я почимчикував, він — також. Потім він забігав наперед і чекав мене. Згодом я так само вчинив із котом. Ми пройшли разом пів вулиці. Скажу, що ніяких нападів не було. Вирушивши в дорогу, щоб кинути виклик ворогам, я дізнався, що на ній можна зустріти й друзів. Головне — розрахувати час…