Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Коли Дарія розтанула вдалині, я, незважаючи на страждання, відчув щось подібне до полегшення.

Спокійна та гладенька морська широчінь сяяла первісною блакиттю. Куди подівся шалений шторм? До самісінького виднокола простягайся яскраві стріли призахідного сонця. Де нагромадження хмар? Лише поодинокі хмаринки-пушинки. Легенький вітерець ласкаво торкався пальм. Де отой скажений ураган?

Я дивився в бліде обличчя Зухри, на сліди від висхлих сліз, дивився в її безбарвні очі, й мені здавалося, ніби дивлюсь у дзеркало.

Зухра тривожно поглянула в мій бік:

— Лише без докорів і повчань, прошу.

— Слухаю й скоряюсь, — сумно пожартував я.

У мене не було часу поміркувати про те, що сталося допіру, — я ще до ладу не відійшов після гіркої розмови з Дарією.

Однак у душі я був певен, що все тільки починається, всі найголовніші події попереду.

— Можливо, все на краще, Зухро?

Вона не відповіла.

— Що тепер думаєш робити? — спитав я.

— Я жива, бачиш сам…

— А як твоє навчання, Зухро?

— Вчитимуся далі.

— Сум лише, мов сон. Ти одружишся, матимеш дітей…

— Мені краще якнайдалі триматись од чоловіків, — гірко мовила вона.

Я засміявся — вперше за весь останній час! Вона ж бо не знає, що творилося в моїй душі допіру, не знає про те безумство, що охопило мене. Раптом у голові мені сяйнуло. Чи це трапилося зненацька? Ні, до цього мали бути підстави. Думка була дивна, цікава і гарна. Це було майже те, чого я шукав. Нагорода для моєї змученої душі.

— Зухро, — звернувся я до дівчини, ніжно дивлячись на неї, — життя не голубить мене і тобі не вельми весело…

Вона сяйнула мені вдячною посмішкою, й мене затопила нова хвиля ентузіазму.

— Зухро, прожени геть сум, будь сильною — ти ж бо завжди була такою. Скажи мені, коли я побачу посмішку щастя на твоєму обличчі? — Вона схилила голову, її вуста сіпнулися. Ось дівчина, потрібна мені, — самотня, покинута, полишена.

— Зухро, — мовив я схвильовано, — ти, напевне, сама не знаєш, скільки важиш для мене… Зухро… будь мені жінкою!

Вона різко повернулася до мене, розгублена і насторожена. Вуста розтулилися, щоб промовити щось, однак з них не злетіло ані слова.

Ще не в змозі контролювати себе, я вперто провадив далі.

— Давай одружимося, Зухро. Я знаю, що кажу.

— Ні, — зрештою відповіла вона, трохи прийшовши до тями.

— Ми поберемося щонайшвидше…

— Ти кохаєш іншу!

— То не кохання, це все твої вигадки. Відповідай, Зухро!

Вона зітхнула і подивилася на мене.

— Ти чесна, шляхетна людина, але твої почуття змушують тебе чинити зараз похапцем. Ні, я не хочу, та й ти не годен на те, про що кажеш.

— Отож відмовляєш мені, Зухро?

— Дякую тобі.

— Повір мені, Зухро, пообіцяй хоча б… обнадій і я чекатиму!

— Ні, — рішуче відказала вона. — Я вдячна тобі і поважаю твої почуття, але згодитися не можу. Повертайся до своєї дівчини. Якщо ви посварилися, то, найпевніше, в цьому завинила вона сама, однак ти повинен пробачити їй.

— Зухро… повір мені…

— Ні. Годі про це, будь ласка, — відповіла вона твердо.

Я побачив в очах дівчини втому, неначе наша розмова пригнічувала її. Подякувавши мені кивком, вона вийшла.

І знову довкруж мене пустка. Я роззирнувся, неначе шукаючи звідкись допомоги. Коли станеться землетрус? Коли вибухне буревій? Що я сказав? Як я сказав? Чому? І як я зможу покінчити з цим усім?

Яким чином зможу з цим покінчити? Повторюючи це запитання, немов сновида, я вийшов з кімнати. У вітальні вгледів Сархана, який розмовляв по телефону. Біля дверей стояла валіза. Я подивився йому в спину з ненавистю. Сархан, виявляється, займає в моєму житті значно більше місця, ніж я думав. А якщо він зникне звідси, як далі житиму? Як його розшукаю? Сархан вабить мене, неначе світло метелика. Він немов краплина отрути, яка може мене вилікувати.

У цю хвилину Сархан голосно проказав у телефонну трубку:

— Добре… о восьмій вечора… Я чекатиму на тебе в казино «Пелікан»!

Це доля. Він сам запросив мене на побачення, сам назвав місце зустрічі, сам примусив мене йти слідом.

Я повернувся до кімнати. Коли намірився покинути пансіонат, Сархана не було й сліду. Я пішов до кав’ярні, збираючись написати листа Дарії, але вогонь почуттів, що горів у мені, не дав цього зробити. Тоді я зайшов до казино «Пелікан» і сів за столик у глибині приміщення. Лише тут, схований за спинами від сторонніх поглядів, зміг трохи розслабитися. Замовив чарку коньяку, потім ще дві, тримаючи повсякчас в полі зору вхідні двері. За чверть до восьмої нарешті з’явився мій герой. Попереду нього чимчикував Талаба Марзук. Напевне, це з ним розмовляв Сархан по телефону. Коли це вони встигли стати друзями? Обидва сіли столиків за десять від мене. Офіціант приніс їм коньяк. Я згадав, що вранці під час сніданку я погодився з пропозицією Талаби Марзука провести новорічну ніч у казино «Монсеньйор». Справді, думав я собі, слідкуючи за ними, ще вранці я збирався відсвяткувати Новий рік.