Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Хоч як я старався проминути їх непомітно, та Сархан, однак, угледів мене в дзеркалі. Я вийшов надвір, клянучи своє невезіння.

Вулиця темніла пусткою. Аж ось за спиною почулися кроки. Я ще стишив ходу. Наздогнавши мене, Сархан насторожено заглянув мені в обличчя і теж пішов повільніше, щоб не підставляти мені беззахисну спину.

— Ти слідкуєш за мною, — мовив він, — я тебе зразу побачив.

— Звичайно, — відповів я крижаним голосом.

— Чому? — стривожився він.

— Щоб убити тебе, — відповів я і витяг з кишені пальта ножиці.

— Ти здурів… — Сархан не відводив очей од ножиць.

Кожен з нас приготувався до оборони чи нападу.

— Ти ж бо не опікун її! — промовив він.

— Не через неї… Не лише через неї.

— Тоді через що?

— Мені не буде життя, поки я не вб’ю тебе!

— Ти забув, що тебе теж уб’ють!

Я змовчав.

— Як ти дізнався, що я тут? — зненацька спитав він.

— Я чув твою розмову по телефону в пансіонаті.

— І тоді вирішив убити мене?

— Тоді.

— Ти й раніше хотів мене вбити?

Я не відповів.

— Але ж насправді ти не хочеш мене вбивати? — не здавався Сархан.

— Хочу і вб’ю…

— А якби ти не бачив і не чув мене в ту мить…

— Але я бачив і чув, і я вб’ю тебе.

— Але чому?

Я не знав, що відповісти, та жага вбити його остаточно розвіяла всі сумніви.

— Тому, що я вб’ю тебе! — вигукнув я. — Ось тобі… ось тобі…

У глибині залу линув сміх Сархана, який розмовляв із Талабою Марзуком. Я кляв Талабу на чому світ стоїть, бо його поява сплутала мені всі карти. Але десь за годину він встав з-за столу, попрощався з Сарханом і вийшов з казино.

Сархан залишився сам. Він і далі пив, але став часто поглядати на двері. В його поведінці відчувалася тривога. Можливо, чекав ще когось? Але якщо той хтось прийде, це означатиме для мене кінець усіх планів!

Офіціант покликав його до телефону, і Сархан заспішив до кабіни. По якомусь часі повернувся насуплений.

Що трапилось? Він не став сідати на місце, а розплатився і вийшов. Через вікно я слідкував за ним. Він зайшов до бару. Можливо, вирішив ще випити?

Я зачекав, поки він вийде, і тоді розважливо піднявся і попрямував до дверей. Він уже перетнув вулицю. Я щільніше закутався в пальто, рятуючись від вітрюгану. Довкола не було нікого. В тумані тьмяніли ліхтарі. Я обережно подався назирці, майже зливаючись зі стінами та парканами. Сархан йшов, не помічаючи нічого, ввесь поглинутий власними думками. Він навіть не одяг пальта, а ніс його, перекинувши через руку. Що трапилося? Ще недавно жваво розмовляв і весело сміявся. Що так змінило його? Несподівано він повернув до вузького завулка, що тягся через квартал Баліма, в цю пору темний і пустельний. Що йому тут треба?

Я наддав ходи, торкаючись частоколу садової огорожі, боячись у темряві згубити його. Не звертаючи очей з його постаті, почав готуватися до кидка, коли зненацька він зупинився. Я теж зупинився, тремтячи від збудження. Напевне, зараз щось трапиться. Може, сюди хтось має прийти? Треба зачекати. Раптом почувся якийсь звук. Він комусь сигналить! Чи, може, його нудить? Сархан важко ступив кілька кроків вперед і впав на землю. П’яний. Хильнув через край і ось гепнувся без пам’яті. Я зачекав ще хвилину, прислухаючись довкола, однак було тихо. Тоді посунув уперед і ледь не наступив на нього. Я нахилився й хотів покликати його, однак голос не підкоривсь мені. Тоді я торкнув його. Він не ворушився. Нехай він піде з цього світу без болю і страху, так як мріє старий Амір Вагді. Я злегка струснув його — ніякої реакції. Струснув сильніше — знову анічичирк. Тоді я щосили смикнув його за плече — ніяких проявів життя. Я випростався, в шалі кинувся рукою в кишеню за ножицями, однак не знайшов їх. Даремно обшукав всі свої кишені. Напевно, я забув їх взяти. Перед тим як піти сюди, я був надміру схвильований, знервований, а ще прийшла господиня домовитися про зустріч Нового року. Звичайно, я забув їх взяти. Я був не в собі через те, а ще більше — через нього, п’яного, що зараз лежав у солодкім забутті. Я копнув його ногою, потім ще раз, сильніше, і ще… Мене охопив сказ, і я почав лупити його носаками. Невдовзі гнів минув і збудження розсіялося. Ввесь у знемозі, хитаючись на ходу, я підійшов до частоколу, промовляючи собі: «Я вбив його». Дихання сперло, в душі відраза — до нього і до себе. Я почувався безумцем. Мені згадалася Дарія — вона дивилась мені в очі і щезала серед вуличної юрби.

До пансіонату я повернувся пішки. Вже зайшовши до своєї кімнати, я подумав про Зухру — як вона зараз спить тяжким, похмурим сном.