Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Вона ще хоче одружитися з тобою? — спитав Алі, коли ми сіли до столу.

— Дурепа! Чого від неї чекати?

— Я боюся, що…

— Небесні зорі мені ближчі, ніж вона, а до того ж вона обридла мені!

Ми мовчки дивилися крізь шибу на рожеве надвечір’я.

Я відчув, що Алі Бакір утупив у мене погляд, і зрозумів, що має мені сказати щось важливе. По хвилині він справді сказав:

— Давай поговоримо серйозно.

Я обернувся до нього — віч-на-віч. Отак не сховатися, не втекти.

— Давай.

Отож ми добре вивчили питання.

Серце гупало в грудях, я дивився на Алі, хапаючи кожне його слово.

— Я інженер, фахівець, ти маєш справу із звітами відділу, водій вантажівки буде, охорона — теж. Отже залишилося зібратись усім гуртом і поклястися на Корані…

Я несамохіть розсміявся. Алі здивовано глянув на мене, але до нього дійшло те, що сам сказав, і він теж розреготався.

— Нехай буде так, — посерйознішав Алі. — Капітал є, а господаря немає. Ти можеш собі уявити, що це значить, — вантажівка ниток на чорнім ринку? Успіх операції гарантований. Таке можна буде крутити по чотири рази щомісяця.

Я ввесь поплив у мріях, а Алі Бакір торохтів і торохтів без угаву:

— По-чесному забагатіти — марниця. Підвищення на роботі, зростання зарплатні… Це все ніщо. Харчі дорожчають. А скільки коштує пристойний костюм?.. А ти — про віллу, машину, жінок… Сам подивись. Ось тебе обрали членом комітету — а пуття скільки? Обрали тебе членом адміністративної ради — то й що? Ти горбатишся з усілякими проблемами робітників — це що, відчинило тобі двері до раю? А ціни зростають, зарплата падає, життя минає. Звичайно, хтось десь помилився в чомусь. А ми що — дослідні миші?

— Коли почнемо? — спитав я, і мій голос видався мені самому чужим.

— Не раніше як за два чи й за три місяці, треба, щоб шанування стало основою нашого діла, і вже тоді ми заживемо, як Гарун ар-Рашид!

Хоча я давно вже з цим змирився, на душі було тоскно. Він, напевне, відчув це, бо суворо поглянув мені в очі.

— Ну, як?

Зненацька я зареготав. Я сміявся до сліз, дивлячись на його похмуре, холодне обличчя, обернене з німим запитанням до мене.

Перехилившись через стіл, я прошепотів:

— Не бійся, дорогий друже.

Він потис мені правицю і вийшов.

Я посидів ще трохи, збираючись із думками. Згадалася недавня розмова з Махмудом Абдельаббасом. Він сказав:

— Шановний, мені, напевно, невдовзі знадобиться твоя допомога…

Я спитав, що він має на увазі.

— Куплю кав’ярню «Баніотті», коли він виїздитиме за кордон, якщо на це буде Божа воля, — сказав Махмуд.

— Чого ж ти від мене хочеш? — Я знічев’я розглядав газети, журнали та книжки в його кіоску.

— Я зовсім не тямлюся на кулінарії.

— Допоможи мені в розрахунках.

Я пообіцяв. Згодом мені спало на думку, що я міг би продати свою землю й увійти до нього в частку.

— Ти хочеш мати компаньйона?

— Ні, що ти! — відповів він рішуче. — Я не люблю цього. Я не хочу, щоб мій заклад зростав, привертаючи увагу влади!

Я завітав до штабу Арабського соціалістичного союзу й прослухав доповідь про чорний ринок. Після цього почалася дискусія на тему земельної власності. Коли закінчилась і всі присутні попрямували до дверей, хтось покликав мене. Я озирнувся і угледів Рафата Аміна, якого не бачив ще з університетських часів. Ми щиро привітались.

Виявилося, Рафат прийшов на лекцію, бо, як і я, є членом секції Арабського соціалістичного союзу в об’єднаній компанії рудень. Йдучи понад берегом, ми говорили про минуле, безпричинно пирскаючи сміхом, перебиваючи один одного. Згадували наш гурток, студентів-вафдистів, гарячі суперечки, що точилися на зборах гуртка. Хіба це можна забути? Тоді ми були ворогами держави, а зараз держава — це ми.

— Не можу повірити, що ти покинув вафдистів, — мовив я.

Він знову розсміявся й стусонув мене ліктем:

— Ти теж не був щирим вафдистом. Але чи щирий з тебе соціаліст?

— Авжеж…

— Чому ти такий упевнений?

— Сліпі не можуть працювати задля революції, вони можуть або признавати її, або ні.

— А ті, хто добре бачить?

— Я знаю, що кажу, — багатозначно промовив я.

— Отже, ти революціонер-соціаліст?

— Звичайно.

— Вітаю. Скажи тепер, куди ми подамося ввечері?

Я запропонував відвідати «Жанфуаз».

Ми сиділи отам до півночі. Я хотів дочекатися Сафії, однак вона повідомила мене, що її запросив якийсь лівієць.

Біля кінотеатру «Стренд» я побачив прегарну селяночку. Вона чимчикувала вулицею Сафії Заглул у супроводі старої грекині, чарівна, смаглява, юна, сяйноока. На вулиці було повно народу, з моря дмухав свіжий вітерець. Високо в небесній блакиті виснули клаптями бавовника легкі хмарки.