Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Проковтнувши таблетку снодійного, я кинувся на ліжко і відразу заснув.

Він вперто штовхнув мене, вчепившись рукою за плече.

— Ти зрештою прикінчиш мене! — закричав я люто…

Торговельні ряди. Розмаїття форм і кольорів, що бентежать, розпалюють уяву і підводять голодний шлунок. У сонячному шумовинні — джерела спокуси. Коробки з прянощами та солодощами, м’ясні вироби на будь-який смак — свіжина, солонина, копчене, в’ялене м’ясо. Пляшки з винами будь-яких сортів — круглі, квадратні, плоскі, гранчасті, вигнуті.

Мої ноги несамохіть загальмували біля грецької крамнички — очі вгледіли селяночку, яка зупинилася щось купити собі. Нехай буде благословенна земля, що народила тебе. Я розглядав вина, походжав поміж діжками з оливками, принюхувався до в’яленого м’ясива, а сам не зводив очей з її повненького смаглявого обличчя. В руці вона тримала сумку, плетену з соломи, повну продуктів, угорі стирчала пляшка.

Я підійшов до селянки в ту хвилину, коли вона саме виходила з крамнички. Її допитливий погляд зустрівся з моїм — веселим і зачудованим. Відтак вона пішла своєю дорогою, а я подався слідом за нею. Якоїсь мети не мав — лише бажання намилуватися дівочою красою, що будила в душі запах сільських стежок, який я так люблю. Ми йшли набережною, розімлілою в купелі призахідних сонячних променів, заколисаного осіннього вітерцю. Дівчина ступала сягнисто, по-солдатськи. Невдовзі дорога вивела нас за ріг будівлі, де на першому поверсі була кав’ярня «Мірамар», озирнулася на мене і шаснула в під’їзд, та я, однак, встиг спіймати погляд її медвяних дитячих очей.

Мені згадався сезон бавовника в моєму селі…

Я відчув той запах, коли наприкінці тижня знову побачив її. Вона саме купувала газети в Махмуда Абдельаббаса. Я поспішив до неї, поки вона не зникла:

— Доброго ранку!

Махмуд відповів, а вона лише поглянула мигцем на мене і подалася геть, залишивши по собі запах сільських манівців.

— Вітаю тебе! — сказав я газетяреві. Він привітно засміявся. — Що це за дівчина?

— Працює в пансіонаті «Мірамар», — відповів він байдуже.

Я віддав йому гроші, які позичав раніше, і подався до водограю, де мав зачекати на інженера Алі Бакіра. Гарна селяночка. Просто пречудова, я просто закохався в неї.

І знову згадався сезон бавовника в моєму селі.

О десятій ранку прийшов Алі Бакір. Ми зайшли до мене в дім — на вулиці Лідо, що в районі Азарета. Сафія була напоготові, і ми всі гуртом пішли до кінотеатру «Метро». Після фільму вони повернулися додому, а я тим часом збігав до крамниці за пляшкою кіпрського винця. Там я знову вгледів ту селяночку. Це був поцілунок долі, сон наяву. Щось таке змусило її обернутися, й вона розгледіла мою щасливу пику. Повернулася назад, і я встиг помітити посмішку, що майнула на її яскравих вустах. Я живо уявив собі, як живу в пансіонаті, насолоджуючись теплом, турботою, коханням. Прегарна селяночка наповнила щастям моє серце, як це вже траплялося зі мною раніше. А її посмішка чого варта — яскрава, немов весняний сонячний ранок!

— Якби зараз був вечір, я б провів тебе, — сказав я.

— Красно дякую! — відповіла вона іронічно, насупивши умисне брови.

І знову на згадку прийшли мої сновидіння, напоєні запахом сільських просторів і щирим коханням.

Коли я прийшов додому, Алі Бакір лежав на канапі, Сафія поралася в кухні. Поклавши перед собою торбину з пляшкою, я мовив:

— Це не ціни, а кінець світу!

Він штурхонув мене в спину і сказав:

— Ти що, борешся з проблемами нового навчального року?

— Борюсь, однак не без крові.

Якось я розповів йому, що відмовився на користь матері та сестер від своєї частки прибутку, який давали чотири федани землі, і тому він знав, у яку скруту я потрапив.

— Ти лише на порозі життя, — підбадьорював він мене, — перед тобою блискуче майбутнє…

— Краще давай про сьогодення, — перебив я його роздратовано. — Скажи, будь ласка, що це за життя без грошей, без машини, без жінки?!

Він розуміюче засміявся. В цю мить до кімнати зайшла Сафія з тацею в руках. Вона почула мої останні слова і тому зблиснула на мене оком.

— У нього все є, йому просто завжди мало! — мовила вона, звертаючись до чоловіка.

— Авжеж, — погодився я зразу. — Маю жінку!

— Ми вже з рік живемо разом, — скаржилася вона далі,— і я намагаюся навчити його заощаджувати, однак він вміє лише тринькати.

Ми хильнули, попоїли і пішли відпочити. Надвечір вийшли на вулицю. Сафія пішла в «Жанфуаз», а ми з Алі Бакіром повернули до кав’ярні «Ді Лябія».