Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Уяви собі… ця принцеса хоче одружитися зі мною! Придуркувата шлюха!

Мені набрид цей галас.

— А чому, власне, вона хоче одружитися з тобою?

— Про це ти спитай її.

— Я тебе питаю.

Зненацька Сархан перестав мордуватись і вп’явся поглядом у мене:

— Що ти цим хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що ти негідник!

— Ти розумієш, що кажеш?

Я плюнув йому межи очі й загорлав:

— Ненавиджу тебе, всіх негідників ненавиджу, всіх вас!..

За мить ми вже чубилися, однак до кімнати заскочила господиня і кинулася до нас.

— Перепрошую, — мовила вона, ледь переводячи подих, — мені все це страшенно набридло, з’ясовуйте стосунки на вулиці, а не в моєму домі!

І повела Сархана геть.

Голова гула, серце кололо, коли я поплентав до будинку радіостанції. У студії за столом побачив жінку. Дарія? Справді, це була вона. Я закляк від подиву й мить стояв перед нею, неспроможний сказати й слово.

— Даріє!..

Я взяв її за руки. В душі моїй росла величезна вдяка. Страх і непевність, що гнітили мене досі, зникли безслідно.

— Яка приємна несподіванка, яке щастя, Даріє.

— Я не змогла дочекатися тебе, сил просто не вистачило, — мовила вона. — Телефонувала до тебе, однак ніхто не відповідав.

Я відчув якусь непевну тривогу. Підставивши стілець до неї, я сів поруч і поцілував її.

— Маєш якісь новини, Даріє?

— Я отримала листа від Фавзі. — Вона опустила очі долу. — Його допіру приніс один знайомий журналіст.

Моє серце заходило ходуном. Знайомий журналіст? Це не могло означати нічого доброго.

— Фавзі дає мені вільний вибір.

Здавалося, я чую стукіт власного серця.

Все було зрозумілим, однак я хотів насолодитися до межі. Найдивовижніше в цьому було те, що від неймовірного хвилювання я не відчував ні задоволення, ні радості.

Що це має значити? — спитав я.

— Певно, він усе про нас знає!

— Яким чином?

— Поняття не маю. Та хіба в цім суть?

Мені здалося, ніби потрапив у кам’яну клітку, а я ж мав бути на сьомому небі!

Що це зі мною?

— Ти думаєш, він ображений?

— Хоч хай там як, він зробив по-твоєму!

Розгублений, я опустив голову.

— Чому ти мовчиш?

Отож мені лишилося дати тільки знак… Я так хотів мати Дарію за дружину. Моя мрія ось-ось могла стати реальністю. Однак я не відчував щастя, — треба було сказати собі правду — був розгублений і наляканий.

У мене не було за душею ні сорому, ні каяття. Все відбувалося неначе без мене. Але якщо я не хочу взяти в руки своє щастя, то чого ж хочу насправді?

— Ти так довго збираєшся відповідати, що я починаю почувати себе страшенно самотньою! — мовила вона в тривозі.

Однак мені ще треба було гарненько подумати. Я не міг здобутися навіть на слова співчуття, такий був наляканий і розгублений. Що це зі мною?.. Її чари зненацька пропали, і я вийшов з-під її влади. Десь глибоко в мені зростала чорна хвиля спротиву, відчуженості й навіть жорстокості. Я не годен був усе це до ладу пояснити.

— Чому ти мовчиш? — втрачала вона терпіння.

— Даріє, — мовив я, — не треба приймати його шляхетного подарунка.

Мій голос був на диво байдужий.

Вона заглянула мені в очі, ще не вірячи в це, нещасна. Але я вже пустився берега.

— Відмовся без вагань! — жорстоко провадив я далі.

— І це кажеш ти?!

— Отож я.

— Але це дивно, смішно, я взагалі відмовляюся щось розуміти.

— Поки що не треба пояснень… — у відчаї промовив я.

— Як ти можеш казати таке мені?

— Але я не можу нічого тобі пояснити.

Її сірі очі сяйнули вогнем.

— Я починаю сумніватися — чи ти сповна розуму! Авжеж, ти досі дурив мене?! — вигукнула вона.

— Даріє!

— Скажи правду… ти брехав мені?

— Ніколи!

— Може, розлюбив?

— Ніколи… ніколи…

— Годі прикидатися…

— Я не маю чого казати, я зневажаю себе, а тобі не треба знатися з чоловіком, який зневажає себе.

Вона відвернулась од мене, помовчала, не знаючи, що зробити, а потім почала казати, ніби сама собі:

— Яка я була дурна! І зараз мушу за це відповідати. Я не мала до тебе ні довіри, ні надії. Чому цього не бачила? Ти зачарував мене своїми навіженими думками. Справді, ти зайдиголова!

Я мовчав, неначе капосний хлопчак, шукаючи в мовчанні порятунок. Я намагався уникати її погляду, не помічати стуку її пальців по стільниці, гарячого подиху. Моє тіло захолонуло, мов труп.

— Ти не маєш чого мені сказати? — долинув до мене десь здалеку її голос. Однак я мовчав. Дарія різко підвелася. Я теж звівся на ноги. Вона вийшла на вулицю, я — слідком. Ми перетнули вулицю, й Дарія наддала ходи, бажаючи показати мені, що не хоче, аби я йшов поруч. Тоді я зупинився і ще довго стояв, проводжаючи її поглядом. Вона йшла знайомою мені легкою ходою… Мені було сумно, в душі — пустка. Я думав, що це моє перше і, напевно, останнє кохання.