Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Зухра відвернулася до дверей. Я схопив її за руку.

— Не ображайся. Я твій друг і питаю по-дружньому… Отож ти?..

Вона кивнула.

— Ти — наречена і ховалася з цим від мене?

Зухра похитала головою:

— Заручин ще не було.

— А коли?

— Встигнеться, — відповіла вона рішуче.

Мене шпигнула несподівана думка:

— Але ж він уже кинув одну!

— Сархан її не любив, — простодушно відказала дівчина.

— І не збиравсь одружуватися з нею?

— Вона була не справжня наречена, вона пропаща жінка, — сказала Зухра, але в її погляді я побачив співчуття.

— Зрада є зрада!

Від цієї розмови в мене залишився гіркий присмак. Я сердився на Сархана, на себе, на цілий світ…

Минуло декілька днів, і якось до моєї кімнати зайшла Зухра, збуджена, щаслива.

— Пане… можна сказати тобі один секрет?

Я непорозуміло подивився на неї, чекаючи почути щось новеньке про її взаємини із Сарханом, однак вона сказала інше:

— Я буду вчитися!

Я не второпав.

— Я домовилася з нашою сусідкою, — пояснила Зухра, — вчителькою Алією Мухаммад, вона навчить мене читати й писати.

— Невже? — неабияк здивувався я.

— Справді… ми вже все узгодили.

— Чудово, Зухро. Хто це тобі підказав таке?

— Ніхто, сама надумала, — гордо відповіла вона. — Не хочу бути неграмотною. А крім того, у мене є й інша мета!

— Яка?

— Отримати професію.

Я радів за неї і пишався нею.

— Чудово… молодчина, Зухро!

Я ще довго не міг прийти до тями. За вікном моєї кімнати шумів дощ, гуркотіли хвилі прибою, що котились до берега і розмовляли поміж себе своєю чудернацькою мовою…

Ми сиділи за столиком у відкритому кафе на березі Нілу. Пополудневе сонце заливало нас гарячими променями. Дарія подивилася на мене й мовила:

— Даремно я приїхала.

— Але ти зробила це, чим звільнила мене від сумнівів.

— Нікого я не звільняла.

Вона сказала це так, що в мене виникло бажання кинутись у воду.

— Я думаю, твій приїзд…

— Просто я не могла більше залишатися наодинці з твоїми листами!

— Хіба там є щось нове?

— Але людини, якій ти їх посилав, не існує!

Я доторкнувся до її руки на столі, неначе хотів переконати себе в її існуванні, але вона прибрала руку.

— З ними ти запізнився на чотири роки!

— В них є те, що не підвласне часові.

— Я ж бо зараз настільки слабка й нещасна…

— Я теж. На думку наших друзів, я шпигун, на мою власну думку — зрадник. Ти — єдиний мій притулок.

— Точніше — ліки!

— Мені нічого іншого не лишається, окрім смерті чи безумства.

— Я вже давно зрадниця, — важко зітхнула Дарія.

— Ні, ти завжди була зразком хибної відданості.

— Це просто інша назва зради. Я змучилась…

— Ми самі мучимо себе, неначе в цьому ввесь сенс життя! — вигукнув я. Ми мовчки дивилися, як Ніл повільно котить каламутні хвилі. Простягнувши під столом руку, я торкнувся її долоні і ніжно стиснув її.

— Ми обоє в гонитві за забобонами, — прошепотів я.

— Ми опустилися значно нижче, ніж ти можеш собі уявити, — з сумом відгукнулася вона.

— Але ми вийдемо з цих випробувань, як чистий, без домішок, метал.

Мене розпирала непереборна жага, яка підштовхувала до краю прірви.

На каїрському вокзалі, виглядаючи поїзда, я зустрів свого старого товариша — журналіста з досить прогресивними поглядами. Він зустрічав знайомого з каналу. Ми зайшли до кав’ярні.

— Як чудово — я давно хотів тебе побачити…

Цікаво, що йому треба? Ми не бачилися відтоді, коли я отримав призначення до Александрії.

— Що ти робиш у Каїрі? — зненацька спитав він.

Я здивовано блимнув на нього.

— Ми друзі,— мовив він, — і я буду щирим із тобою. Кажуть, ти приїздиш до Каїра лише заради пані Фавзі!

Він, певно, чекав, що його слова збентежать мене, але я відповів спокійно.

— Їй потрібна підмога — ти це добре знаєш.

— Але я знаю й інше…

— Ти знаєш, — спокійно перебив я його, — що я давно кохаю її!

— А Фавзі?

— Він благородніший, ніж ти вважаєш.

— Мені, твоєму товаришеві, важко слухати все, що кажуть про тебе! — зітхнув він.

— Що кажуть?

Він змовчав, і я не витримав:

— Кажуть, я шпигун, що вчасно втік, а ось зараз занадився ходити в дім старого товариша!

— Я лише хотів…

— Ти цьому віриш?!

— Ні… ні… Як ти можеш так думати про мене?!

Їдучи в Александрію, я силкувався розібратися в тому сумбурі, що панував у мені. Це виявилося марним.

Мені закортіло трохи посидіти в кав’ярні «Трианон», але ще з вулиці я побачив там Сархана аль-Бухейрі і Хусні Алама. Я їх обох не зносив, тож повернув назад. Небом неслися нечисленні хмарки. Дмухав рвучкий вітер. Я йшов уздовж узбережжя. Хвилі розбивалися на березі, розлітаючись навсебіч бризками, заливали тротуар. Я казав собі, що треба зібратися, може, тоді душевна рівновага повернеться до мене.