Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Вона відчинила мені двері. Моє серце несамовито калатало, в горлі пересохло. У коридорній пітьмі її обличчя видавалося блідим і змученим. Погляд збайдужіло втупився в мене, не впізнаючи. Однак за мить в очах засвітилося, і вона прошепотіла:

— Пане Мансур!

Вона пропустила мене в дім.

— Як справи, Даріє?

Ми зайшли до вітальні. Сумний вигляд господині лише підкреслював похмурість, що панувала в кімнаті. Ми повсідалися на стільцях. Зі стіни навпроти на нас дивився з чорної рамки портрет. Ми обмінялися з нею сумними поглядами.

— Ти коли приїхав до Каїра?

— Я щойно з вокзалу…

— Ти все знаєш?

— Еге ж. Мені сказали в студії, і я зразу сів на двогодинний поїзд.

Я дивився на його портрет. У кімнаті стояв дух тютюну, який він курив і який ще не встиг вивітритися.

— Їх усіх заарештували?

— Думаю, що так.

— Куди повезли?

— Не знаю.

Вона була непричетна, вимучені безсонням очі погасли.

— А ти?

— Як бачиш…

Сама-саменька, без грошей. Він був викладачем на економічному факультеті й, звісно, не мав ніяких заощаджень.

— Даріє, ми ж старі друзі з тобою, а він був мій найкращий товариш, хоч хай там як…

Я секунду повагавсь і сказав те, що готувався сказати:

— Я службовець, у мене добра платня, я нічим нікому не зобов’язаний…

Вона похитала головою:

— Не треба, ти ж знаєш, що я…

— Думаю, що ти не відкинеш мою скромну допомогу, — перебив я її.

— Сподіваюся підшукати собі якусь роботу.

— Це вже як вийде, до того ж потрібен час.

У кімнаті все нагадувало про нього. Диван, письмовий стіл, магнітофон, телевізор, приймач, альбом із фотографіями. Але де той знімок, зроблений в «Обреж-Фаюм»? Певне, він викинув його в гніві.

— Ти щось думаєш робити?

— Ще нічого не вирішила.

Трохи повагавшись, я спитав:

— А ти не думала написати мені?

— Ні, — відповіла вона не зразу.

— Хіба не спало на думку, що я можу приїхати?

Вона не відповіла, вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з чаєм. Ми запалили. Я неначе потрапив у минуле. Старий біль схопив за серце. Не витримавши, я мовив:

— Ти, напевне, знаєш про мої невдалі спроби повернутися до організації?

Вона знову змовчала.

— Але ж мені не було ніякої підтримки… Що можна ще страшніше придумати?

— Годі про минуле, — сказала вона.

— Навіть Фавзі мене уникав!

— Я тебе вже попрохала: годі про це!

— Ні ж бо, Даріє,— відповів я. — Чудово, чудово знаю, що казали про мене. Казали, нібито я хочу повернутися тому, щоб бути «сексотом» у брата.

Вона роздосадувано покосила на мене:

— Мені й без цього вистачає болю!

Однак я не здавався.

— Даріє, тобі ж добре відомі мої почуття, — майже вмовляв я її.

— Спасибі тобі.

— Але я повинен був бути зараз із ними! — ледь не закричав я.

— Не побивайся…

— Я хочу… хочу знати, що ти про мене думаєш.

Запала важка мовчанка, потім Дарія відповіла:

— Я запросила тебе в свій дім — у його дім, — цього тобі мало?

Я тяжко зітхнув. Серце ще було в тривозі.

— Приїздитиму до тебе, але ти мусиш писати мені, якщо трапляться новини.

Ця подорож обійшлась мені дорого, тому я вирішив на студію не вертатись, а поїхати зразу до пансіонату. На щастя, у вітальні виявилися лише симпатичні мені люди: Амір Вагді, господиня й Зухра.

Я так глибоко поринув у свої спогади, що не зразу почув, як господиня сказала мені:

— Ти в думках завжди витаєш десь далеко від нас.

— Це звичка мудреців, — зауважив Амір Вагді. Потім він пильно поглянув на мене своїми вишневими очима й докинув: — Можливо, обмізковуєш план своєї чергової передачі?

— Думаю саме про те, — почав вигадувати я, — щоб зробити передачу про історію зради в Єгипті!

— Зрада!.. Оце так тема! — засміявся він. — Тоді ти просто мусиш звернутися до мене, маю для тебе важливі факти…

— Я кохаю тебе, а ти — мене. Хочеш, побалакаю з ним?

— Ти з глузду з’їхав!

— Він поважна людина. Все зрозуміє й пробачить нас.

— Але ж він любить мене, а тебе вважає своїм найкращим другом, хіба ти не бачиш?

— Він ненавидить фальш. Я йому все поясню…

— Зрада… Чудова тема, — вів далі Амір Вагді. — Але я хочу, щоб ти написав книгу, інакше люди забудуть тебе, як забули мене. Від тих, чиї думки не лягли на папір, нічого не зосталося. Окрім Сократа.

Господиня насолоджувалася грецькою піснею, що на прохання радіослухачів линула з приймача.

В пісні дівчина перераховувала ті достоїнства, які воліла бачити в хлопця своєї мрії. Господиня слухала пісню з заплющеними очима.