Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Мої нерви нап’ялися. Пішов дрібний дощик. Оце б зливу, щоб розігнала всіх з майдану. Люба моя, не вір.

Якось мудрець сказав, що ми можемо збрехати, щоб переконати інших у своїй щирості… Я знову зайшов у розмову зі своїм товаришем-ворогом.

— Ти ще чимось цікавишся? — спитав він.

— Я завжди чимось цікавлюсь.

— Наприклад?

— Хіба не бачиш, що я навчився чисто голитись і хвацько в’язати краватку?

— Ну а ще? — не вгавав він.

— Ти бачив новий фільм у «Метро»?

— А це ідея! Ходім подивимось, що новенького там вигадали капіталісти.

Пані Маріанна зробила візит чемності до моєї кімнати.

— Якщо тобі чогось бракує, ти не мовчи. Згода? Не соромся. Твій брат тут не пас задніх, він був справжній чоловік — дужий, хоробрий. Ти теж сильний, хоча на вигляд елеґантний, вишуканий. Знай, що пансіонат — твій дім, а я — твій товариш.

Насправді вона прийшла до мене не з чемності, тобто чемність була лише формою. Пані Маріанна завітала поговорити по душах — розповісти про своє кохання, про першого чоловіка — англійського капітана, про другого — ікорного короля, про палац в Ібрагімії, про наступний крах. Власне, про що мова? Її ж бо пансіонат — дня панів, для білої кістки.

Вона намагалася викликати мене на відвертість, засипавши лавиною запитань. Дивна жінка, весела, настирна, жінка після цвітіння.

Я не знав її королевою салонів, побачив її лише зараз, коли вона стала уламком минулого, що з останніх сил чіпляється за подоли життя, — але легко міг уявити її серед сильних світу цього, в компанії таких, як вона, чарівних жінок.

Невдовзі я перезнайомився з усіма мешканцями пансіонату. Досить різношерста ватага. Я завжди охочий пожартувати. От якби міг тримати себе в руках, то зміг би знайти навіть тут приятеля чи товариша. А що хіба? Хай Амір Вагді й Талаба Марзук — це вже діди. Але ще є Сархан аль-Бухейрі і Хусні Алам. Перший, на мою думку, непоганий хлопець, приємний, привітний, хоча не вміє говорити вишукано. А Хусні Алам? Він діє мені на нерви. В усякому разі, тепер. Задерикуватий, пихатий. Мене дратує його міцна статура, високо піднята велика голова й ця манера сидіти на стільці, мов на троні. Напевне, він має себе за султана, хоча ввесь його маєток — нікчемний клапоть землі, а підданих взагалі не має.

Я не раз казав собі, хто хоче втекти з монастиря, повинен змиритися з мирським життям. Але незважаючи на це завжди, коли зустрічаюся з незнайомими людьми, я ховаюся в собі, мов черепашка. Для мене завжди важило, що кажуть люди, що надумають. Певне, тому мені не фортунить у житті.

Я був неабияк здивований появі Сархана аль-Бухейрі на студії. Він увесь сяяв.

— Оце проходив повз тебе і вирішив заскочити в гості! — мовив він, палко стискаючи мені правицю.

Я запросив його сісти й звелів принести кави.

— Спробую якось випитати в тебе секрети роботи на радіо, — сказав він.

— Будь ласка, — відповів я.

Він розповів швиденько про свої справи, про те, що є членом адміністративної ради й комісії фундаторів. Сказав:

— Ми повинні докладати сил для побудови нового суспільства.

— Ти що — віриш у соціалізм як наслідок революції?

— Я певен, що лише так його можна досягти.

Мене тягло на суперечку, однак я погамував це бажання. Розмова перейшла на наш пансіонат.

— Добра компанія, — сказав він. — Нудьгувати не доводиться.

— Як тобі Хусні Алам? — спитав я, трохи повагавшись.

— Цікавий хлопець.

— Трохи дивний…

— Ні, корчить з себе декого, задерикуватий, однак цікавий.

Ми розсміялися.

— Він із шляхетної родини, хоча не має посади, взагалі не має освіти, — повів Сархан повчальним тоном. — У нього є сто феданів землі, і він вважає, що можна жити й так, без атестата… Тож висновки роби сам.

— Чому ж тоді оселився в Александрії, а не в Каїрі?

— Він метикуватий хлопчина, хоче вдатися в комерцію. Тут це зробити легше.

— Спочатку нехай поборе свою пиху, бо так можна розігнати всіх клієнтів:

Тоді я спитав Сархана, чому він живе в пансіонаті, хоча в Александрії вже давно.

Сархан трохи подумав і сказав:

— Мені тут веселіше, — я повсякчас серед людей, а на квартирі був би ввесь час сам та й сам.

Вечір пісень Умм Кальсум. Вечір вина й сміху. В такий вечір спадає запона з таємниць душі. В тому переважно полягала заслуга Сархана аль-Бухейрі, хоча грошей він у загальну скарбницю фактично й не вклав. Я позирав на Талабу Марзука, який безвільно кутуляв щелепами і сидів з виглядом кволого дідка, неабияк дивуючи мене. Він був змушений запевняти всіх у своїй любові до революції, хоча належав до тих, чиї статки були зібрані на чужих кістках і крові. Тепер носить маску. А от Хусні схожий на знесиленого коршака. Правда, коршак не махає крилами і, можливо, колись полетить.