Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Сократ став безсмертним, — сказав Амір Вагді, — завдяки учневі Платону. Дивно лише, що він відмовився втікати й вирішив випити отруту!

— Справді, — мовив я гірко, — він це зробив, хоча не знав за собою ні провини, ні помилки.

— А скільки роблять зовсім навпаки!

— То — зрадники.

— Є реальність і є леґенди. В житті, синку, є справді те, від чого легко втратити голову, інколи ж воно веде до прірви.

— Але ж ви з того покоління, яке вірить?

— Віра… сумнів… це як день і ніч.

— Про що ви?

— Я кажу, що їх неможливо роз’єднати. А ти, синку, з якого покоління?

— Сенс є лише в тому, що ми робимо, а не в тому, про що думаємо.

— Думаємо… робимо… — засміялася господиня, — про що це ви тут?

Старий теж засміявся:

— Молодим філософам дуже часто спадає на думку, що найцінніше в нашому житті — це смачна страва і гарна дівчина.

— Чудово… чудово!.. — зареготала пані Маріанна. Тут уже й Зухра не стрималася. Її сміх я почув уперше, й мої сумні думки на якийсь час відійшли геть. У тиші, що запала після сміху, було добре чути, як вітер з грюкотом шарпає стіни будинку, терзає міцно зачинені вікна.

— Вірити й робити — це було б найкраще, — сказав я Аміру Вагді. — Не вірити і робити — це вже інше, й називається воно безвихіддю. А вірити і не мати можливості робити — суще пекло.

Я подивився на Зухру. Гнана, самотня, однак увесь її вигляд свідчив про впевненість і надію. І я позаздрив їй!

За тиждень я подався до Дарії. Її будинок знову став затишним, яким був за Фавзі, і вона сама змінилася, хоча в очах причаївся щем. Сама, без грошей, без роботи і, напевно, без будь-якої надії знайти роботу.

— Ти не проти моїх візитів? — спитав я.

— Хоч би там як, ти не даєш мені забути, що я ще живу.

Ці слова відгукнулися в мені болем. Я ясно уявив її становище. Порятунок для неї був лише в роботі — це ми розуміли обоє. Але де ту роботу… взяти? Хоча Дарія мала ступінь ліценціата з літератури й стародавніх мов, однак існували проблеми, від яких годі було втекти.

— Не ховайся в чотирьох стінах.

— Я вже думала про це, однак не можу себе передужити.

— Якби я міг щодень приходити до тебе!

Вона усміхнулася. Задумалась.

— Нам краще зустрічатися не тут, — мовила згодом.

Я погодився.

Втретє ми зустрілися в зоопарку. На мене дихнуло красою й спокоєм минулих днів. Лише веселощів і радості не було. Ми прогулювались алеєю вздовж стіни, яка виходила до університету.

— Ти дуже багато на себе береш, — сказала Дарія.

— І ти не можеш уявити, як я цьому радію. Самотність, Даріє, вбиває людину.

— В зоопарку я не була ще з інститутських часів.

Не звертаючи увагу на її слова, я сказав:

— Я теж самотній і знаю, що це за штука.

Мені здалося, Дарія не слухає мене, її думки ширяють десь далеко. Раптом вона озвалася.

— Мені здається, це дуже несправедливо — гуляти тут з тобою, тоді як він… — Дарія повернулася до мене: — Що з тобою?

— Я повсякчас думаю, що дуже завинив перед ним.

— Боюся, що дружба зі мною принесе тобі лише розпуку.

— Та ні… Хоча ця думка справді мучить мене.

— Ми повинні знаходити в наших зустрічах якусь утіху…

— А відчай веде до непоправного…

— Що ти хочеш цим сказати?

Я трохи повагався, однак відповів:

— Хочу сказати, що… люблю тебе, як і раніше… Пробач.

Й аж тепер мовби прийшов до тями. Яка дурниця! Яке безглуздя! Що я кажу! Напевне, таке ж відчуває людина, що, не вміючи плавати, кидається в воду, щоб загасити на собі палаючий одяг.

— Мансуре! — Дарія подивилася на мене докірливо. Я зіщулився, неначе отримав ляпаса.

— Не знаю, чи правду ти мені сказав. Знаю лиш одне: я не маю права на щастя!

Коли я сідав у поїзд, мені спало на думку, що про все це написати листом набагато легше, ніж сказати.

Мене збудив якийсь гамір. Я був подумав, що це гримить побоїсько в моїй душі, та виявилося щось буденніше: сварка. Вийшовши з кімнати, я застав уже її останні акорди. Змагалися Сархан, Зухра та якась незнайома жінка. Хто вона? й чого тут вештається Зухра?

Принісши мені згодом чай, вона розповіла й про те, як та жінка вдерлася :слідком за Сарханом до будинку, як між ними почалася бійка, як сама вона, Зухра, і спробувала їх розборонити.

— А хто та жінка?

— Не знаю.

— Я чув од нашої господині, ніби то наречена Сархана.

— Можливо, — промовила непевно Зухра.

— Чому ж тоді кинулася на тебе?

— Кажу ж тобі: я хотіла їх розборонити.

— А чи між тобою й?..