Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Ось про що ти мрієш!..

— Ніколи не дізнаєшся про смак плоду, поки не скуштуєш його.

Вона вийшла від мене цілком спокійна й на її обличчі годі було побачити бодай тінь гніву чи бентегу. Я привітав себе з першим успіхом і зненацька знову відчув новий приступ туги по сімейному затишку. Всім серцем хотів би цього, якби не… Справді, якби не… Геть, геть осоружні думки.

До нас прибилося ще двоє молодиків — Хусні Алам і Мансур Бахі. Я був радий познайомитися з ними, бо від народження схильний шукати собі все нових друзів та знайомих і завжди на новачка дивлюся мов якийсь дослідник. Хусні Алам походить з древньої родини міста Танти. Шляхетного роду, володіє сотнею феданів землі, міцної статури красень, такому гріх не позаздрити. Хоча я ненавиджу клас, до якого він належить, однак був би неймовірно радий, якби щаслива доля звела мене близько з кимось із його представників. Легко уявити, яким життям живе такий парубок.

А ось Мансур Бахі — хлопчина іншого штабу. Він — брат великої шишки з держбезпеки, сам працює диктором на Александрійській радіостанції. Зовні немов вишукана статуетка з тонкими рисами гарного юного обличчя. Як підшукати ключ до нього, як знайти шлях до його серця?

Сидячи в глибокому кріслі, я дивився, як Зухра поставила на стіл чашку з чаєм, потім узяв дівчину за руки й притяг до себе. Втративши рівновагу, вона впала на мене. Я міцно обхопив її й поцілував у щоку. Зухра відштовхнула мене своїми сильними руками, вислизнула з обіймів і підвелася, спохмурнівши. Я сторожко глянув на неї, потім ласкаво всміхнувся. Здається, вона зуміла перебороти себе, і її обличчя засяяло, немов море тихим осіннім ранком. Я поманив її до себе, однак даремно. Тоді кинувся на неї, охоплений шаленим бажанням, схопив в обійми й притис до себе, не відчуваючи опору. Наші вуста зійшлися в довгому поцілунку, мене п’янив запах її волосся.

— Приходь уночі до мене, — прошепотів я їй на вухо.

— Чого тобі треба? — враз наїжачилася вона.

— Я хочу тебе, Зухро… — Її обличчя закам’яніло. — То ти прийдеш? — не здавався я.

— Чого ти хочеш? — знову спитала вона.

— Побалакати. — Я вже трохи оговтався і обережно сказав: — Я хочу розповісти тобі про своє кохання!

— Але ж це ти робиш зараз…

— Квапливість і страх псують усю радість!

— Мені не подобається те, що ти кажеш.

— Ти погано про мене думаєш.

Вона похитала головою, неначе показала мені, що їй усе зрозуміло, й, посміхнувшись, вийшла.

Мене охопили туга й розчарування, і я гірко вигукнув: «О, якби вона була з доброї родини… якби була освічена й з грошима!»

Настав вечір, коли передавали концерт Умм Кальсум. Я мав можливість прогуляти його в домі Алі Бекіра, крім того, мене запрошував до себе Рафат Амін, та після недовгих роздумів я вирішив нікуди не йти, щоб, лишившись у пансіонаті, краще роззнайомитися з його мешканцями.

На столі вже стояла велика таця із смаженею. Я швиденько хильнув, щоб набратися духу.

За столом усі розмовляли. В свою чергу я розповів леґенду про рід аль-Бухейрі, про свою посаду завідувача звітного відділу. Я не збирався наганяти собі ціну, просто хотів, аби поява великих грошей, які я збирався отримати після авантюри Алі Бекіра, не викликала надмірного інтересу.

Потім — і це справжня пошесть — почалися розмови про політику. «Чи ви чули?» — «Що скажете?» — «Хочете, я скажу, що думаю про це насправді?» Ось коли я зрозумів, що сам є представником революційних сил і що, напевно, мій тут союзник — Мансур Бахі. Ми обмінялись тостами.

Я подивився на Зухру і вирішив, що вона — найсправжнісінька представниця революційних сил.

Пані Маріанна мені подобається не лише тому, що кохається в наших піснях, але й тому, що має веселу вдачу.

Амір Вагді — тінь з минувшини. Він жив у найцікавіший відтинок нашої історії, про який ми майже нічого не знаємо.

А ось Талаба Марзук. Коли він розхвалює досягнення революції, я можу лише дивуватися його блискучому мистецтву мімікрії.

— Отже, ти не віриш ні в рай, ні в пекло?

— Рай — це місце, де людина є в безнадії і користується повагою; пекло — де все навпаки.

Коли Мансур, мов хлопчак, сміявся моїм дотепам, у мене зростала надія, що я зможу знайти дорогу до його серця, а ця гулянка стане першим кроком до нашої дружби. Хусні Алам — це зовсім інше. Дай, Боже, йому здоров’я! Він єдиний приніс вина. Мов тамада, сидячи в своєму кріслі, наливав чарки й гучно реготав. Десь біля півночі Хусні Алам несподівано зник, чим значно збіднив нашу компанію.