Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Вона почувала себе непевно.

— Ти вважаєш мене рівною собі?

— А ти маєш у цьому сумнів?

Зухра похитала головою. Я розумів, що твориться в її душі.

— Є такі проблеми, які годі вирішити…

Вона вдруге похитала головою, гамуючи гнів.

— Таке в мене було, коли я тікала з дому, — мовила Зухра. — Однак я зуміла дати собі раду.

Я навіть не міг раніше уявити собі, що вона така самовпевнена і горда. Відчував: коханка тягне мене до прірви — коли вже ковзають над самісіньким краєм. Я взяв її руку і, міцно поцілувавши, прошепотів:

— Я кохаю тебе, Зухро.

Щоразу, коли я дивився на мужнє обличчя Хусні Алама, мені уявлялися веселі хмільні гулянки. Але потім я довідався про його плани, задля яких він власне й приїхав до Александрії, відтоді почав дивитися на нього по-іншому. Талаба Марзук — людина незрозуміла, і його краще не брати до уваги, а ось Хусні Алам — це рішучий хлопець, і я повинен увійти до нього в спілку. Справа навіть не в його задумах, а в тому, що це врятує мене від жахливих авантюр Алі Бекіра. Та, на жаль, Хусні Алама важко схопити за полу — він невловний. Інколи розповідає про свої заміри, однак частіше гасає на шаленій швидкості в своїй машині, і поруч нього, зазвичай, сидить жінка.

Якось я сказав йому:

— Ділова людина не гайнуватиме час на дурниці.

— На що ж вона витрачає свій час?

— Вивчає, роздумує, потім здійснює задум, — відповів я, як людина, що піклується про інших.

— Усе це чудово, однак я не лише вивчаю та обмізковую, але й гуляю!.. Ми живемо напередодні Божого суду! — сказав він, сміючись. Коли ми попрощалися, я думав: «Боже, як стати в пригоді іншим і собі? Яким чином цього досягнути?»

Квартира на вулиці Лідо аж розлягалась од лайки та прокльонів. Я репетував:

— Щоразу цей бруд!

Махмуд Абдельаббас, котрий прийшов до мене за третім уроком бухгалтерського обліку, спішно зібрав свої зошити. Я рішуче підвівся й попрямував до дверей. Махмуд — за мною. Вже на сходах я попрохав його повернутися й сказати Сафії, що я йду від неї назовсім і вже не повернусь.

Я поїхав до пансіонату. Лише коли Зухра відчинила двері, зрозумів, що за мною стежила. В цю мить мене схопили ззаду, і я почув грубий голос Сафії:

— Захотів утекти від мене? Я тобі що — дівчинка чи іграшка?

Мені коштувало неабияких зусиль випручатися з її рук, однак вона вдерлася в дім.

— Геть звідси! — просичав я. — Люди вже сплять!

— Обікрав мене, — верещала вона. — Їв, пив, одягався, а зараз вирішив утекти, сучий сину?

Я ляснув її по щоці, вона відповіла тим самим. Ми зчепилися, гамселячи одне одного. Зухра намагалася нас розборонити, та марно.

— Прошу тебе, йди собі, — сказала вона Сафії. — Це пристойний дім.

Побачивши, що її прохання залишилося без відповіді, Зухра закричала:

— Іди звідси, бо викличу поліцію!

Від несподіванки Сафія позадкувала. Відтак зверхньо кинула:

— Ти, служнице, хто тобі…

Зухра затулила їй рот. Сафія накинулася на Зухру, однак міцні кулаки дівчини ледь не збили її додолу. Між тим шум побудив мешканців: зарипіли двері, почулися кроки. Першим підскочив Хусні Алам. Ухопивши Сафію за руку, він повів її геть за двері.

Шаленіючи від гніву, я зайшов до своєї кімнати. Слідком увійшла схвильована господиня, намагаючись вивідати, що сталося. Я вибачивсь, однак цього їй було мало.

— Хто ця жінка? — спитала вона.

Довелось мені рятуватися брехнею:

— Вона була моєю нареченою, однак я розірвав заручини.

— Дивлячись на її поведінку, твоє рішення можна лише вітати.

Господиня якусь мить мовчала, неначе підшукувала влучне слово, потім докинула:

— Проте я змушена прохати тебе — влаштовуйте свої справи десь в іншому місці! Мій пансіонат існує завдяки добрій репутації! — сказавши це, вона вийшла з кімнати.

Коли наступного дня Зухра принесла мені пополудневий чай, її обличчя ще нагадувало про минулу бійку. Я подякував і вибачився за халепу, до якої втяг дівчину.

— Я розірвав з нею заради тебе, — сказав я.

— Хто вона така? — суворо спитала Зухра.

— Ница жінка… була. Я збрехав господині, що Сафія була моєї нареченою, сама розумієш…

Я на знак примирення поцілував її в щічку.

За вікном шаліла буря, раз у раз гуркало. В кімнаті ставало темніше, хоча до вечора було ще доволі часу. Коли прийшла Зухра, я ввімкнув лампу. Ввесь цей час нетерпляче чекав на неї, і коли вона з’явилася, я поспішив сказати:

— Ходімо звідси, Зухро!