Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Я купив газету й уже збирався йти, однак кіоскер Махмуд зробив знак трохи зачекати — він саме розраховувався з покупцем.

— Пане, я збираюся заслати сватів до Зухри, — сказав мені Махмуд, щойно пішов покупець.

— Вітаю, — відповів я якомога спокійніше, — ви вже про все домовилися?

— Майже! — відповів кіоскер з погордою. Моє серце стислося від болю.

— Це як розуміти: «майже»?

— Вона — мій постійний покупець. Ми ще не розмовляли начистоту, але я добре знаю жіноцтво!

В цю мить я зненавидів його до глибини душі.

— Що ти думаєш, пане, про її характер і вдачу? — спитав він знову.

— Вона порядна дівчина.

— Я посватаю її в пані Маріанни, а потім і в рідних.

Я побажав йому успіхів і пішов своєю дорогою, однак він наздогнав мене:

— Ти щось чув про її сварку з родичами?

— А ти звідки про це знаєш?

— Старий Амір Вагді розповів…

— Все, що я знаю, — досить приблизно, — що вона дуже горда й дуже настирлива.

— Я маю ліки від усіх хвороб, — засміявся Махмуд хвалькувато.

З того сватання вийшов пшик. Це мене неабияк утішило й водночас піднесло почуття відповідальності. Неспокій знову запанував у моєму серці. Мене спалювало кохання. Алія відійшла на другий план.

Шаленіючи, я схопив Зухру за руку й вимовив:

— Порятуй мене… ходімо звідси негайно!

Вона випручалась:

— Годі, я про це більше не хочу слухати!

Ми вже ніколи не побачимося, мені доведеться забути про своє кохання. Зухра не визнає сексуальної революції, а одружитися з нею я не можу.

Аліїн батько запросив мене пообідати. Зі свого боку, я запросив усю їхню родину повечеряти в ресторані «Асторідіс».

Я торочив собі, що Алія — чудова дівчина: гарненька, вихована, освічена, має посаду, тож чи можна бажати більшого? Безперечно, вона любить мене, хоче одружитися, хоче бути коханою,

На вулицях господарював вітер, неначе тужився рознести місто вщент. А ми, сидячи в затишному залі, відчували себе в повній безпеці. Я картав себе за те, що вдерся до цієї родини, спонукуваний негарними задумами, тож мушу тепер чесно все розповісти про себе, про свої наміри, про погляди на сім’ю, а вони хай самі вирішують, чи варто Алії брати шлюб зі мною.

Розмова точилася довкола проблем одруження.

— В наш час, — казав Аліїн батько, — одружувалися дуже рано, і тому нам приємно бачити, що наші діти беруть шлюб, будучи цілком самостійними.

Я сумно похитав головою:

— Ті часи минулись. А наш час висічено з каменю проблем…

Старий схилився до мене і сказав ледь не пошепки:

— Порядна людина — золото, й чесні люди повинні допомогти їй подолати проблеми.

Яке похмуре, насуплене обличчя! Коли я підійшов до кіоска Махмуда Абдельаббаса, він кинув на мене такий гнівний погляд, аж я розгубився. Не пропонуючи, як годиться, газети, він кинув:

— Чому ти приховував від мене, що вона — твоя коханка?!

І ці слова, й тон, яким їх було мовлено, неабияк розлютили мене. Я гаркнув:

— Ти навіжений!

— А ти — боягуз!

Не зумівши стриматися, я відважив йому ляпаса. Махмуд кинувся на мене з кулаками. Ми люто чубилися, аж поки перехожі розборонили нас. Потім я тинявся й питав себе: хто вклав цю божевільну думку у його порожній казанок?..

Вже згодом, випадково заскочивши до забігайлівки «Баніотті», я знову вздрів Махмуда Абдельаббаса: він сидів на місці господаря за касовим апаратом. Я зібрався дати дьору, але він кинувся до мене, обняв і розцілував. Не відпускав мене, аж поки змусив повечеряти за його рахунок.

Вибачившись за минулу бійку, він признався, що Зухру обмовив Хусні Алам.

— Кохана… прошу тебе, не кажи Зухрі про мої взаємини з тобою!

Ми сиділи в казино «Пальма» на березі каналу Махмудія, гріючись у теплих променях сонця. Мене дуже бентежили Аліїні розмови з Зухрою. Вона ж нічого не знає про справжню мету, що стоїть за рішенням Зухри вчитися. А та ні сном ні духом не відає, що її вчителька накинула на мене оком.

— Чому? — здивовано подивилася на мене Алія.

— Вона багато базікає!..

— Та ж наші стосунки неможливо буде приховати.

— Інколи мені здається, — почав вдавати я щирого, — що вона дивиться на мене якось не так.

— Можливо, до того є якісь причини? — поцікавилася Алія, намагаючись усміхнутися.

— Всі мешканці пансіонату жартують з нею, — сказав я серйозно, — я теж так робив, ось і все…

Мене не дуже обходило, вірить вона мені чи ні. Треба було примусити її бути з Зухрою насторожі! Нам лишалось оголосити заручини, й це мало статися невдовзі.