Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Однак я все ще вагався й намагавсь відтягти цю подію, мовляв, мені ще треба поїхати в село і повідомити рідних — родичі ж бо повинні взяти участь у підготовці до весілля. Що ближче надходив призначений день, то сильніше палало моє кохання до Зухри й боліло серце через мою зраду. Я мучився. Ех! Якби вона послухалась мене… моє серце було б з нею назавжди…

Грім? Землетрус? Щось впало в кімнаті? Я вистромив голову з-під ковдри й розглянувся… Справді, я на своєму ліжку в пансіонаті «Мірамар»… Але що це? Боже праведний, голос Зухри. Я вискочив з кімнати. При світлі нічного ліхтарика побачив, як Зухра запекло бореться з Хусні Аламом. Я відразу ж зрозумів. Хотів без зайвого шуму визволити її і в той же час не зіпсувати стосунки з Хусні. Я дружньо поклав руку йому на плече і прошепотів:

— Хусні!

Проте в боротьбі він не почув мене. Тоді я сильніше стис його плече і повторив:

— Хусні!.. Ти збожеволів?!

Хусні грубо відштовхнув мене, та я міцно вхопив його за руку і рішуче проказав:

— Іди до ванної й строми в рот палець!

Зненацька він вирвався й зацідив мені в обличчя.

Я теж кинувся на нього з кулаками, й ми бились, аж поки вийшла господиня. Вона повелася з тим негідником так лагідно, як він аж ніяк не заслуговував. Я добре розумію стару ворону. Ми з нею обоє крутилися довкола Хусні, потай сподіваючись отримати якусь вигоду з його гіпотетичного бізнесу.

За кілька днів, десь о першій годині ночі, я побачив Хусні Алама, він виходив з казино «Жанфуаз» в супроводі Сафії Баракат. Спочатку я неабияк здивувався, але потім згадав, як він тоді повіз її з пансіонату. Що ж, вони люди однакової вдачі й напевне порозуміються.

Ми з Алі Бекіром і Рафатом Аміном довго сиділи в ресторані Джорджа. Зігріті винцем і задоволені гарною погодою, вийшли на узбережжя. Рафат Амін розводився лише про партію Вафд — це в нього траплялося завжди після доброї чарки. Зате Алі Бекір не бачив майже ніякої різниці між тією партією та спортивним клубом «Аглі». Я теж особливо не вдавався до політики, хоча сам активно займався нею.

— А ти не вважаєш, що партія Вафд уже дала дуба? — насмішкувато спитав я.

— Можеш казати про революцію що завгодно, я знаю її силу, але зі смертю Вафду помер би й народ.

Саме в цю мить я знову побачив Хусні Алама та Сафію, які спускалися до узбережжя.

— Ось він, твій народ, який продовжує боротьбу опівночі! — мовив я, сміючись, і кивнув рукою на тих двох.

Коли ми прощались, Алі Бекір прошепотів мені на вухо:

— Невдовзі ми маємо отримати сигнал!

Коли я повернувся з ресторану, пансіонат спав. Однак мені здалося, що за скляними дверима Мансура Бахі світиться. Я постукав і ввійшов до нього. Жодного приводу не мав, просто добряче хильнув, та й годі. Він здивовано поглянув на мене, і в його очах промайнув смуток.

— Вибачай, що прийшов до тебе напідпитку, — пробелькотів я, сідаючи на ближній стілець.

— Це я бачу, — відповів Мансур.

Я засміявся.

— Розумію, ти таких не поважаєш. Але чомусь ти дуже зажурився.

— В кожного своя вдача, — стримано відповів Мансур Бахі.

— Мені здається, ти потерпаєш через власний розум…

— Усі наші біди — від розуму! — проказав він загадково.

— Хай милує Аллах нас, нерозумних! — засміявся я.

— Не кажи цього. Ти такий діяльний!

— Хіба?

— Активний у політиці… революційно настроєний… а твої любовні походеньки…

Останні слова були зачепили мене, однак і це швидко потонуло в хмільному морі. Я тільки відчув, що цей чоловік не радий мені, як не радий нікому іншому. Я попрощався і вийшов.

Коли Зухра принесла мені чай, я забув усі свої злигодні. Але вигляд її суворого неприступного обличчя й похмурий погляд знову кинули мене в смуток. Я спитав:

— Зухро, що з тобою? Сьогодні ти не така, як завше!

— Якби не мудрість Аллаха, що вища від розуму, то я перестала б вірити, — відповіла вона сердито.

— Хіба до наших негараздів додалися нові клопоти?

— Я сама бачила вас удвох, — зневажливо промовила Зухра.

Я зрозумів, про що мова, і моє серце неначе провалилося в прірву. І спитав у відчаї:

— Це ти про кого?..

— Про вчительку! Крадійка і повія! — вигукнула Зухра гнівно.

Я засміявся. Що мені залишалося ще робити?

— Ех, ти… Я випадково зустрів твою вчительку, та й годі.

— Брехун! — перебила вона мене. — Нічого не «випадково»! Вона мені сама сказала!

— Ні!.. — Я вже не знав, що й казати.

— Ця свиня призналася, що гуляє з тобою.