Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Ні. Однак доччин чоловік — мій небіж — дуже багатий.

— Може, хочете виїхати туди?

В його очах промайнуло збентеження.

— Ні, — відповів він, — я лише хочу відвідати дочку.

Я присунувся до нього ближче:

— Хочете, я дещо скажу вам?

— Що саме?

— Є чимало людей, невдоволених революцією. Але чим її можна замінити? Як не думай, а вибрати можна або комунізм, або ідеї братів-мусульманів. Хто вам більш до душі?

— Ні ті, ні ті! — поспішив відповісти Талаба Марзук.

— Я теж так думаю, — посміхнувся я йому довірливо.

Минула восьма, одначе Алі Бекір не з’являвся. Я ще півгодини чекав, але довше не витримав і зателефонував. Ніхто не знімав трубки. Можливо, саме зараз він їде сюди? Чого він затримується? Талаба Марзук подивився на годинник, сказав, що йому пора, й пішов. Я пив далі. Нарешті офіціант покликав мене до телефону. Я побіг до апарата, схопив трубку. Звідти почулося:

— Сархане… все пропало! — Слова Алі ледве доходили до мого запамороченого алкоголем розуму. Я перепитав:

— Що ти кажеш?

— Катастрофа!

— Яка?.. Кажи мерщій!

— Що там казати! Водій хотів поцупити все собі, але засипався. Певно, зізнається у всьому… якщо вже не зробив цього.

Я ледве пробелькотав:

— А що далі?

— Що підкаже шайтан! — Алі поклав трубку.

Мене всього трясло, ноги підламувались. Майнула думка — втікати! Однак, відчуваючи на собі погляди офіціанта, я повернувся до столу, нахильці випив ще вина й розрахувався.

Від розпачу та переляку я пішов до сусіднього бару, взяв нову пляшку.

Бармен насторожено слідкував за мною, а я мовчки, незважаючи ні на що, тут-таки, біля стойки, наливав і пив.

Допивши пляшку, підвів голову і звернувся до бармена:

— Лезо, будь ласка.

Він посміхнувся, не зводячи з мене очей, однак не зрушив.

— Лезо, будь ласка, — повторив я прохання. Він завагався, та, прочитавши на моєму обличчі несхитну рішучість, прикликав офіціанта і звелів йому принести лезо. Офіціант невдовзі повернувся зі старим відкритим лезом у руці. Я подякував і поклав його до кишені.

З бару я вийшов, ледь волочачи ноги. Квапився й, перетинаючи вулицю, думав тільки про те, як би не впасти.

Я був у розпачі.

Події, які не лишили в пансіонаті нікого байдужим, зачепили й мене. А я так розраховував сховатися в цій тихій оселі, щоб відновити душевний лад, необхідний на схилі років, утішитися після гірких розчарувань, що останнім часом терзали душу. Мені й на гадку не спадало, що навіть тут життя може перетворитися на поле смертельних двобоїв і завершитися кров’ю.

Я хотів побачити Зухру, однак варто було вийти й угледіти обличчя схвильованої Маріанни й похмурого Талаби Марзука, що сиділи у вітальні, як охота в мене пропадала, бо мої співчуття могли лише поглибити дівочу печаль.

Від них я почув, що Хусні Алам добру годину бідкався від почутої страшної новини, а потім кудись подався. Мансур Бахі, навпаки, встав з постелі дуже пізно, що було незвичним для нього.

— Ось він, останній день року, — зітхнула господиня. — Поганий кінець. Що ж нам готує рік новий?

— Багато всілякого, — відгукнувся роздратовано Талаба Марзук.

— Але оскільки ми з вами не причетні… — пробуркотів я.

— Твоя старість — твоє алібі, — перебив мене Талаба-бек, — тобі ніщо не загрожує.

В кімнаті Мансура Бахі рипнули двері: він подався до ванної. Вийшов звідти аж за півгодини.

Невдовзі він з’явився у вітальні в пальті. Був дуже блідий і похмурий. Маріанна запропонувала йому поснідати, однак він мовчки похитав головою. Нас неабияк збентежив його вигляд. Маріанна запросила його сісти й спитала:

— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?

— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.

— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.

Він не виявив зацікавленості.

— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.

Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.

Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:

— Справді, знайшли вбитим…

— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.

— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.

— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.

— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.