Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Зазвичай, я не дослухався до співу Умм Кальсум і не підспівував їй. Хоча був добряче напідпитку, однак повсякчас хтозна-як відчував присутність Зухри. Достеменно бачив, як вона заходила й виходила, як сиділа під ширмою, спостерігаючи з веселим подивом за нашими пустощами.

Колись я бачив цього чоловіка, сумніву тут не може бути. Він наближався до кав’ярні «Триатон» від вулиці Саада Заглула, а я йшов туди ж, тільки з боку майдану.

За мить я впізнав Талабу Марзука! Вперше бачив його так ошатно одягненим.

Я чемно привітався й запропонував випити по чашечці кави. Він погодився, і ми сіли за столик біля великого вікна, за яким ясніло море. Легенький вітерець грався з пальмовим листям довкола пам’ятника Саадові Заглулу. В блакитній височині з рідкими жаринками сяяло сонце, і його промені виблискували діамантовим переливом. Ми базікали про всяке таке, однак мені дуже хотілося заприятелювати з ним. Десь глибоко в душі я розумів, що така особа не може зостатися без мідяка в гаманці. Цілком можливо, що він не супроти того, щоб якось це використати, однак на заваді стоїть страх.

Тому, варто було розмові повернути до теми про існування, я мовив:

— Хлопцеві, такому як я, неможливо прожити на саму лише зарплату.

— І який із цього вихід?

— Комерція. Я саме думаю про це.

Я почав говорити майже пошепки, немов розповідаючи таємницю.

— Де візьмеш гроші?

— Продам декілька феданів землі — й матиму. А тоді підберу собі партнера, — відповів я.

— Але як тобі вдасться сполучати службові справи з торгівлею?

— Моє гендлювання зостанеться для всіх цілковитою таємницею! — засміявся я.

Він побажав мені успіхів, узяв газету і заглибився в читання, немов і не розмовляв допіру зі мною. Можливо, й справді не надавав особливого значення нашій розмові, а можливо — це була лише гра. Однак я зрозумів достоту, що з ним пива не звариш.

Зненацька Талаба Марзук показав мені великий заголовок — щось про Східну Німеччину.

— Ти, вочевидь, чув про жебрацький стан цієї країни, що особливо впадає у вічі при порівнянні її з Західною Німеччиною.

— Звичайно, — відповів я.

— Росія нічого не може дати своїм сателітам, а ось Америка…

— Однак саме Росія дуже допомогла нам!

— Це зовсім інше. Ми ж бо не її сателіти, — швиденько відказав Талаба Марзук. Він видався мені якимось наляканим, і я навіть пожалкував, що заперечив йому.

— Це факт, — вів далі Талаба Марзук, — що вони обидві — і Росія, й Америка, — пнуться до світового панування, тому наш принцип неприєднання дуже доцільний…

Жаль, що він вислизнув з моїх тенет, і найближчим часом навряд чи трапиться нагода повернути втрачені позиції.

— Страшно подумати, — мовив я, — що сталося б, якби не липнева революція, — жахливе повстання знищило б країну дотла.

Він кивнув головою.

— Слава Богу, — відгукнувся він. — Мудрість Аллаха врятувала нас.

— Де тебе носило? «Мене не було три дні!» — Як це ти згадав про мене? Хіба я не казала тобі, що ти — негідник і сучий син? Годі забивати мені памороки своїми дурними вибачаннями. Краще помовч про свою важливу роботу в компанії. Навіть міністр, якщо він має коханку, не буде поводитися з нею так, як ти зі мною!

Мої губи розтяглися в посмішці. Я налив у дві чарки вина, хоча всередині мене все кипіло од відрази. Сафія продовжує зі мною цю гру — корчить із себе тирана. Треба вирішити остаточно, як бути. Настав час покінчити з цим.

З цією думкою я поїхав до пансіонату.

Однак варто було зустріти Зухру, як усі мої сумніви вмить розвіялися. Ми міцно обнялись. Я цілував її губи, щоки, шию. Вона теж. Потім трохи вгамувалася, зітхнула і жалібно прошепотіла:

— Інколи мені здається, що вони все знають…

— Не бійся! — недбало відповів я, сп’янілий від бажання.

— Тебе нічого не хвилює, однак…

— Мене хвилює лише одне, Зухро, — почав я, пильно дивлячись їй у вічі, щоб вона змогла побачити в моїх очах те, що я збирався сказати.

— Я хочу жити з тобою десь далеко звідси, — шаленіючи, промовив я.

— Де?

— У нашому будинку.

В її мовчанні відчувалося нестримне бажання почути щось більше. Однак я теж мовчав. У Зухриних очах була розпука. Зрештою вона спитала:

— Про що ти кажеш?

— Про те, що ти не любиш мене так, як я тебе.

— Я тебе кохаю. Це ти не кохаєш мене, — промовила вона безбарвним голосом.

— Зухро!

— Ти дивишся на мене скоса, як інші…

— Я кохаю тебе, Зухро! — щиро мовив я. — Усім серцем кохаю, Аллах свідок!