Олена Печорна - Фортеця для серця

— Ні.

— А що тобі в столиці треба?

— Життя.

— Жити?

— Ні. Мені потрібне його життя.

— Еге, та тобі зовсім погано! Дай-но зателефоную твоїм! Ось же й телефон у руках! Ну! Я ж, стара дурепа, не добираю, що і як. О! Який же номер є на табло? Добре! Онук казав зелену кнопку тиснути. Отак! Є! Гудки йдуть. Зачекай.

Чекання. Чекання жовте, синє, чорне… Гірке, солодке, прісне…

— Алло, добридень, жіночко!

Лесі здалося, що земля задвигтіла під ногами.

— Перепрошую, тут вашій родичці чи знайомій зле. Сидить, бідолашна, на вокзалі, як у воді намочена. Не знає, куди їхати. Куди? У лікарню? Ой! То я їй таксі викличу. Тут таксі — як огірків у діжці! Авжеж! Чекайте! Адреса? Добре. А палата? Що? Реанімація. Ой-ой-ой!.. А їй у такому стані можна? Що? У якому? У поважному. Оце так штука! Кажете, невісточка, а що вагітна, не знаєте. Отака ловися! Та ви не плачте! Цитьте! Ш-ш-ш. Я її посаджу в таксі. Чекайте! За годину, думаю, доїдуть точно. Усе. Моліться святому Пантелеймонові за здоров’я сина! Еге! Я невістці молитву дам. Є в мене. Ну, бувайте!

Бабця поклала телефон у Лесину сумку й скрушно захитала головою.

— Ет, бідолашна!.. Дитинко, усе буде добре! Чуєш? Усе буде гаразд! А що з ним?

— Стріляли.

— Ох-ох-ох! Розвелося шушвалі! Але ти рук не опускай! Чуєш? Вір! По вірі й буде! Ось молитовку читай! На! Випий ще компотику та ходімо! Еге, он до тих таксі!

Незнайомка довго воркотала водієві, куди довезти, та так, щоб не гнав і не плентався, а віз обережно.

— І музику вимкни! У неї біда. Чоловіка мало не застрелили.

— Не таксист часом? Нашому братові дістається.

— Мо’, і таксист. Тільки лікарня крута.

— Не хвилюйтеся, тітко. Усе буде о’кей!

— Еге. Я номер твій, голубе, записала. Затям!

— Ображаєте. Кажу ж, як рідну, довезу.

І довіз. Леся сиділа на задньому сидінні й рахувала церкви. Скільки ж тут храмів? Певно, до неба звідси найближче. Просто йди, немов по сходах, і молися, відкривай серце зранене, випускай звідти жовч, наповнюйся надією. Живи!

— Ось і доїхали, красуне. Тобі в ті ворота.

Леся вилізла й пішла, не помічаючи нічого, крім воріт попереду. За ними снували люди в білому. Мо’, справді до неба втрапила? Хтось спитав про щось. Вона стояла мовчки й стискала молитву в долоні, як єдиний якір. Інакше понесе — не знайдуть.

— Вам куди?

— Не знаю. Мені б до Вовка.

— Дівчино, вам, певно, не сюди.

— Лесю!

Жінка озирнулася. Серед білих тіней, що ворушилися й усе кудись поспішали, стояла соляним стовпом Олена Леонідівна, згорблена, скуйовджена, розпатлана.

— Доню!.. Ти таки приїхала!..

Леся кинулася до жінки, обійняла міцно, як тільки могла. Обійми — єдине, що втримувало рівновагу цих двох, без них — руїна й безлад у головах та серцях.

— Де він? Як?

— Ще в операційній. Йому роблять операцію… А перед тим… ніяк не вдавалося спинити кровотечу.

— Господи!..

— Лесю!.. Дівчинко моя, а ти чому нічого не сказала?

Жінка змучено дивилася на кругленький живіт і поривалась торкнутися.

— Володя знає?

Леся опустила очі.

— Ні.

Мати затулила обличчя долонями й шепотіла:

— Він має вижити!.. Має… вижити!.. Має!..

Вони повторювали заклинання вдвох, певно, сотні разів, чекаючи під дверима реанімації. Скоріше б! Чому так довго? Час упав до ніг і лежав, неначе стопудовий тягар, — не підважиш. Лесі здавалося, що годинник на стіні спинився й сіпається безсило, приречено. З кутка в куток — скільки кроків? Слід лічити кроки. Дивитися на підлогу. Чудернацька яка плитка. Її б розмалювати кроками. Їх тут від краю до краю сорок шість. Нарешті вийшов лікар, витер намистинки поту з чола, втомлено всміхнувся й чомусь підморгнув Лесі:

— Оце так краля! Щасливчик, бач, який! З того світу, певно, вишкрябувався до тебе, так?

— Як він?

Лікар витяг пачку цигарок.

— Думав, що каюк. Оперував, бо треба ж. Сам не вірив. Олено Леонідівно, він у вас що — магніт для куль? Усе ловить їх і ловить. Уже з десяток дірок назбирав.

Мати дивилася на лікаря й боялася кліпнути — ану ж щось проґавить, не помітить, не збагне?

— Що?

— Трудний він. Дуже. Але живе. Дихає вже самостійно.

Обидві видихнули:

— Можна… до нього?

— Ет, танцюльки влаштуєте, чи що? — а потім махнув рукою. — Ідіть уже, тільки на дві хвилини. Вагітним хіба відмовиш?

Трубки. Трубки. Трубки. І скло. Тут було стільки скла, що світ здавався прозорим, навіть думки лежали на поверхні — бери й читай. Леся озиралася. Потрапила в скляний замок. Світло блимало. Таке все дороге, апарати видаються космічними, а світло… смішно, блимає, як у її повітці. Де ж ти? Леся йде, ступає обережно, боїться щось порушити, бо ж усе націлене на війну з хворобою. Серце защеміло. Тут.