Олена Печорна - Фортеця для серця

Аж тремтіла, коли брала медичну картку, перед гінекологічним кабінетом узагалі перехрестилася, чим насмішила чорняву санітарочку аж до кольок у животі. Лікарка уважно оглянула, похитала головою: мовляв, оце ви, мамочко, затягли, не годиться так, а насамкінець послала на ультразвукове дослідження:

— Давно вже час! Перший триместр закінчився, а ви чекаєте чогось! Чого? Пологів? Треба ж переконатися, що плід розвивається нормально.

Леся вийшла на ватяних ногах, а в голові дзижчало слово «плід». Треба ж було вигадати! Плід. То частинка, найкраща часточка її Вовка, яку сховала в собі. Лікар — цього разу чоловік — по-діловому постановив:

— Норма… Норма… Норма…

Майбутня мама дослухáлася до чудернацьких термінів, як до мови папуасів. Єдиним, що вловлювала її свідомість, було сподіване «норма». Потім дійшла черга до аналізів і десятка лікарів. У коридорі натрапила на батьків своїх колишніх учнів. Слухала вітання: мовляв, сумують діти страшно, спершу навіть плакали й оголосили бойкот новому педагогу, згодом звикли, але все одно чекають на повернення улюбленої вчительки. А ще вперто малюють на натюрмортах не просто яблука, а яблучка-ліхтарі.

Поверталася додому щаслива. Абсолютно. Коли ж зайшла в старенький дім, упала на ліжко й остаточно відчула, що її тіло — скрипка. Справді, дивовижна скрипка, що грає нову мелодію життя. Бабуся й тіточка зустріли, змусили здати справу, а далі почалося… Лесю оточили увагою, квоктали, як дві квочки, годували першими суницями, черешнями, змушували їсти зелень і набіл, а ще виганяли з городу й від корови мало не різкою. Анічогісінько робити не давали, зате тримали на свіжому повітрі трохи не цілий день, обкладали спеціальною літературою, самі раз у раз щось читали й вишукували. Словом, не лишили й шансу відчути себе одинокою матусею.

Щодо Бувальців… Тіточка Дуся немов у воду дивилася. Спершу, звісно, гомоніли, шепотілися, дехто мало не руба питав, від кого, проте Лесі було байдуже. Надто дорогими були нові відчуття, щоб зважати на пересуди. І ті минулися, зійшовши нанівець. До новини звикли, а згодом таємничу вагітність витиснули інші новини. Єдине, що жіночки могли собі дозволити, — це осудливо хитати головами, коли на телеекрані з’являлося молоде обличчя депутата-доброчинця. А котрась і плюнути могла:

— От жеребець! Надув пузо дівці — і в кущі! Ото вже депутат!

А потім сталося те, чого не чекала й сама директорка школи. Молоденька вчителька малювання вискочила заміж, а потім ще й виїхала на батьківщину чоловіка. Валентина Йосипівна туди-сюди, а в Бувальцях якраз гудуть усі, немов у вулику. Аякже, жаліють дівку. Сирота, як-не-як, ще й одинока мати тепер. За що ж, спитати б, оте маля до розуму доводити? За яку копійку? Повня на небі. Точно. Це вона винна. Уже згодом Йосипівна стверджувала це цілком упевнено. Бо з якого дива їй у добродійницю пограти заманулося? Сама прийшла до Лесі, сама попросила вернутися назад, у районі мало горлянки всім не перегризла, ще й документи оформила минулим числом.

— Ти, Лесю, поки що відпочивай, дитино. Літо. Те-се. У вересні чи коли там… мо’, і раніше… у декретну відпустку підеш. Не турбуйся, якось перебудемо, а потім народиш, підросте — і до нас. Еге? Щоб ти знала, таких газет і стендів, як твої, ніхто не може намалювати. От! А політики хай там хоч показяться! Дармоїди! Диви, ще будуть мені вказувати, кому дітей учити малювати! Діждуться! Ось їм!

І все. Погомоніли Перегомоніли. Новину сховали в надійні сейфи сільських хронік. Усе. До речі, останній обставині безмежно зраділа Віка. Саме подруга попервах, коли приїздила в гості, чи не кожному стрічному хотіла затулити рота. Аж тіпало її всю. Мабуть, своє пригадувала. Леся ж тільки всміхалася. Бабця з тіткою не втручалися, ні. Певно, знали, що головний боєць із плітками — час. І він ішов, заглиблений у літо. Щасливий та новий. Лесин час.

Жінка стояла перед дзеркалом і розглядала вже помітний животик, неначе найцінніший скарб, тулила руки, всміхалася, коли зсередини її штовхали.

— Цить! Ото вже гопака танцюєш!

Бабуся із сусідньої кімнати мрійливо мружилася й нишком шепотіла «дякую!» до образів. Дочекається таки. Уже скоро.

— Лесю, іди обідати!

— Уже біжу!

Неспішно розливали в миски борщ із молодих бурячків, забілювали його сметанкою й смачно їли. Затим обідній відпочинок, бо спека страшна, надворі навіть дихати важко. Не повітря — вулканічна лава. Щоб розважити себе, увімкнули телевізор. Леся перемикала канали й позіхала.