Олена Печорна - Фортеця для серця

— Лесю… Лесю…

— Що?

— У мамку свою граєшся? Еге? Фатальною жінкою бути заманулося? От тільки нащо?

Лесі ніби хтось витяг тверду опору з-під ніг. Повітря зникло. Ти його хапаєш ротом, а його нема.

— Бабусю…

Стара махнула ганчіркою й пішла, щоб соватися подвір’ям до глибокої ночі, шукаючи роботи рукам, але думки обсідали її сиву голову зусібіч. Роздратована господиня бурчала й на всі заставки кляла галасливу живність:

— Гени! Гени не задушиш! Ховай, ховай, а воно тобі — бац! — і вистрелить. А бодай вас! Гиля в хлів, гиля, кажу! Окаянні!

Натомість Леся збагнула, що люди можуть сходити не кров’ю, а слізьми. Вона лишилася в кімнаті, притиснута до стін так, що й підвестися годі. Неначе брилу кам’яну вклали до грудей — і там стало затісно. Кожен новий вдих давався болюче. Ніч згубила всі вікна й двері, обернувшись на велетенську чорну скриню, — хоч головою бийся, а не проб’єш. Леся плакала, голосила гірко й довго, аж очі запливли. Плечі здригалися, тіло судомило, а жити не хотілося й п’яти хвилин. Чому? Справді. Воно їй треба? Серденько скавучало сиротою.

— Господи, за що?!

Якби ж так просто можна було дати відповіді на всі запитання. Люди взагалі дуже мало розуміють із того, що написано на роду. Коли ж бодай трохи починають доходити суті — глип! — а позаду цілісіньке життя, з прірвою помилок. Однак тепер Леся не має права на помилку. І ради ніякої. Хіба чекати? Хоча… чого чекати, не розуміла.

Телефон мовчав. Не озивався цілу ніч. Дівчина тримала його поруч, коло серця. Чекала, дослухáлася, міркувала, що скаже він, а що вона. Ану ж справді?.. Не треба, і годі! Кров до крові, а любов минеться. Усе минає. Навіть тяжкі недуги. Десь хтось прошепотів у темряві (мабуть, душа): «А що робити з тими, які вбивають?» Сіпонулася. Невже почуття здатні вбити? І вже, як маленьке скривджене дитя, кричала пошепки в ніч:

— Мамо!.. Мамусю!.. Що мені робити?

Тиша. З горами сумнівів та докорів самій собі. У цій тиші хотілося померти. Чи намалювати вічний спокій. Білий-білий. Щоб розбавити хоч чимось чорноту.

Коли вранці перше проміння сплело мереживо над головою, виплакана жінка чудувалася візерункам, немов бачила сонце вперше в житті. Яке ж воно чуже! Цей день їй не належить. Здається, ніби хтось написав сценарій і змусив грати в п’єсі головну роль. А вона зовсім не її! Анітрошечки! Яка фатальна жінка! Хто? Леся? Скоріше, наївна простачка. Сільська художниця, яка встигла пустити коріння в напівмертву землю. І все. То навіщо їм обом така здалася? Ну навіщо?

У руках смикнувся телефон і заблимав. Леся зіщулилася, відчуваючи, як кров шугнула в скроні. Він? Авжеж. На екрані миготіло коротке слово «Вовк». Саме прізвище серед інших контактів, а рука тремтить, пальці вологі, голос… У неї щось страшне з голосом. Він зник? Таки натиснула потрібну кнопку з дивним відчуттям, що зараз світ западеться.

— Алло, Лесю!..

Ні, все на місці, навіть ліжко нікуди не попливло. Безживними вустами промовила:

— Я слухаю.

Мовчанка, а вони борсаються в ній, як дві мухи в меду.

— Лесю, з тобою все гаразд?

— Так.

— Олексій… Він нічого не зробив?

— Ні.

Його голос хочеться притулити до грудей — туди, де рана. Натомість він обережний, аж занадто. Їм обом говорити важко. Та й що казати?

— Дівчинко, усе минеться. Чуєш?

— Що?

— Сум’яття. Воно колись мине.

— Мабуть.

— Лесю, я не можу за одним махом розрубати вузла. Він мій брат, моя кров. Розумієш?

— Так.

Тиша.

— Я сумую за травами у твоїх очах і нашим небом.

— Небом?

— Так. Без тебе не літаю, — його голос перейшов у шепіт, — бо лише ти по-справжньому моя.

І гудок. Довгий та тягучий. Леся сидить із телефоном у руках і розгойдується взад-вперед, як лялька. Хоч, певно, вона і є лялька. Бо нікого ж не цікавить, що вона відчуває. Справді, лялька! А ляльку треба мати. От і все.

«Небо моє засновано.

Бо я лише лялечка,

потворна й нерухома.

Але біда не в тому.

Страшно,

що

мені

не стати метеликом.

НІКОЛИ».

Леся спостерігала, як пливе вода, що ще вчора була снігом. Усюди капотіло, дзюрчало, хлюпало. Зеленіли перші пагони. Тонесенькі та ніжні. Жінка ходила до них мало не щодня, щоб говорити до трави:

— Ти мене згадала?

Трава кивала. Так, авжеж. Хіба можна не згадати дівчинки з очима мавки? Чи ворожки з пензлем в очах? Дай волю — розмалює всенький світ.

— Лесю, виставку заплановано на цьому тижні. Не забула?