Олена Печорна - Фортеця для серця

— Льошка повернувся до своїх вершин…

І була ніч. Довга-довга ніч білого чекання. А вже зранку прибігла Віка й заповнила собою простір, як цунамі. Умовляла хоч на день піти в найману квартиру, потім облишила вмовляння, заходилася мало не силоміць годувати, торохтіла без упину, неначе тиша в цій палаті могла свідчити тільки про смерть.

— Диви, диви!.. Я про такі апарати й не чула навіть. Господи, а це що?! Ні, Лесько, з таким рівнем твій солоденький за два тижні бігати буде! Еге! Ото б діткам… у нашу обласну такі машини!.. Це ж скількох урятувати можна було б!

— Віко!..

— Що? Я нічого. Він у тебе красень! Диви, який герой! Ет, справжній чоловік! Сама б закохалася, їй-богу, коли б не серденько моє! Так, їж бульйон! Ну ж бо! Я й Олені Леонідівні припасла. Грець із тією ресторанною їжею! З неї ж користі аніякісінької! А тут домашній півник. Молоденький. Смакота! Слухай, Лесько, скажи як? Ну, як така свята жінка змогла вродити дві протилежності? Олексій хоч раз був коло брата?

— Був.

— І що?

— Зубами скреготав.

— Нічого! Нові вставить. Тебе бачив?

— Бачив.

— Щось казав?

— Ні.

— Ото вже лобуряка! Хай краще слідству копняка під зад дасть! Нікого досі не знайшли? Підозрюваних нема. Хтось комусь щось… Ні, не країна, а якась божевільня! Правда!

Леся слухала те бубоніння, сьорбала бульйон і сама собі дивувалася. Їй зовсім не хотілося знати хто. Що з того знаття? Подумаєш, назвуть: такий, мовляв, і такий… Скільки їх у списку? Ворогів? А втім… Хіба то вороги? Ні. Ворог той, кому ти ворог. А тут самі впливи, інтереси, вони рухають людьми, а не навпаки. Це ж що виходить? Єдиний ворог — влада й гроші. Смішно якось. Коли б не було так страшно, як уві сні.

Дівчина завмерла. Точно. Сон. Ось що важливо. Він їй снився. Власне, сновидіння тут усі були уривчасті. Леся дрімала просто в кріслі поряд із Володимировим ліжком, щохвилини дослухаючись до дихання. За ніч могла десятки разів жадібно кидати погляди. Дише? Дише. Гарно. Якби ж то вдалося намалювати порухи вгору-вниз… Музику життя…

— Ти тут?

— Я тут.

А ця ніч була інакша. Ніби й не ніч, а простір. Справді. І вони нарешті знайшли місце, де могли зустрілися… Уві сні. Вовк прийшов спершу звіром. Леся не могла збагнути, що це за місцина й звідки він з’явився. Здавалося, виріс із туману, міцно стояв на сильних лапах, а з живота без упину сочилася кров. Леся кинулася до нього крізь чагарі, обдерла собі шкіру, упала, доповзла навколішках і намагалася долонями затулити всі чотири дірки. Вовк мовчав. Дивився довгим-довгим поглядом сіро й ніжно. В очах горіли тисячі зірок. І всі для неї. Проте Леся знайшла оту єдину — і звір обернувся на людину. Чоловік міцно пригорнув її, майже сховавши у своїх обіймах, і колихав аж до ранку.

— Моя.

— Мій. Чому ти не приїхав?

— Намагався.

— Коли?

— Щохвилини.

— Справді?

— Авжеж. У нашій карпатській казці відпочивають діти.

— Вона їм сподобалася?

— Аякже. Вони навіть листи тобі писали. Я мав привезти… Я збирався.

— Ш-ш-ш…

— Ти коло мене?

— Коло тебе.

— Завжди… удвох.

Леся встигла покласти його руку на свій живіт.

— Утрьох.

Якби ж то можна було жити в сні! Лишитися — і по всьому. А більшого їй і не треба.

Віка завважила, що тиша якась підозріло довга, хоч Леся раз по раз підносила до рота пусту ложку.

— Лесю…

Тиша. Подруга присіла, обійняла міцно, поклала руки на живіт і вже мовчала. А що було казати? Що? Як порятувати?

— Лесю… Усе буде добре! Ріднесенька моя… Слухай!.. А може, тобі принести пензлі й фарби?

Леся всміхнулася:

— Принеси.

Як вона сама не здогадалася? Авжеж. Оцей скляний замок треба розмалювати. Правда. Леся заповнить простір малюванням, розвісить геть усі полотна, а вони рано чи пізно змусять його отямитися.

— Він мій!

— Та твій! Чий же ще?

— Я намалюю йому нове життя!

— Аякже, намалюєш! Художнице, ти здатна намалювати й не таке.

Фарби лягали органічно. У них співало літо, крутилися в травах сни, а небо розгортало свої безкраї плеса. Леся малювала шалено, пристрасно, надсадно. Як смертник, що мусить устигнути найголовніше, перш ніж електричний струм прониже тіло. Ніч і день змішалися. Усі зникли. Вона нікого не помічала, не чула, хоч і слухала… віддих… Його віддих… Це все, що їй було треба.

Лікар вояцькою ходою ступив до палати, з надією кинув короткий погляд на пацієнта, але тривоги не виявив і порухом брови, натомість захоплено роззирався довкола й чухав потилицю.