Олена Печорна - Фортеця для серця

— Теє… кльово! — і вже розгублено додавав: — Онук… Петько каже так, коли відпад. Тьху ти, знову він!

Леся зачудовано звела очі на велетня в білому. Він, певно, смерті в обличчя сміється, а тут… Плаче?.. Он же сльози… у кутиках очей.

— Гарно!.. До нестями!

Пішов до хворих, відчуваючи, що байдуже, хто перед ним — мільйонер чи злидар. Ет! Злидарі сюди не потрапляють. Треба таки витрусити з колишніх пацієнтів кошти… на побудову клініки для незаможних… Сплюнув, хоч на язиці крутилося щось міцніше… Бо як іще назвати людей? Решту. До біса! Давно планує, але тільки й того. Ну, хай витрусить, а побудувати ж не дадуть. А дозволи — ліпше зашморг на шию накинути! Хіба що раптом котромусь із крутеликів заманеться відмити гроші? Але то таке… Дівча ж малює як! Як малює!

Леся не малювала, не цього разу — вона вперше жила на полотні. Дивно. Художниця ховалася на стінах, розчинялася в мазках, відтінках, лініях, формах. Їй там було простіше — затишно й легко. На картинах вони були вдвох… без соціальних статусів, без діагнозів, без скляних будинків і павутиння медичної апаратури. Озирнулася. Скоро зáмок розлетиться, адже скло майже зникло, натомість звідусіль проступала жінка, неначе пара… від подиху…

— Аби жив!..

Сьогодні Леся викінчить останній малюнок. Знає це. Дивиться на чистий аркуш, пензлі й фарби. Чекають. А вона сидить, нерухомо, ніби гора, заглиблена в тишу. Чи ще в щось глибше.

«Вдячність.

Знаєш, я так довго думав,

що не маю того,

за що дякують.

Бо хіба приречені на чекання

дякують за нього?

Але сьогодні …

вперше

кажу:

„Спасибі!“

І знаю, що там, угорі,

чують це … »

Леся стрепенулася, набрала коротке слово «дякую», а потім додала «тобі за тебе» й надіслала в нікуди.

Вовк дихав. Рівно. Усі потрібні вогники миготіли, медсестра занесла нову крапельницю й заходилася чаклувати коло пацієнта. Олена Леонідівна злегка дрімала, у напівсні їй сіпалися повіки… Бідолашна! Ця дивовижна жінка не вимовила жодного докору, навіть звуку. Ба більше, Леся не помітила осуду в очах — саме тепло.

— Він твій… І моє… чи ще чиєсь бажання нічого тут не змінить.

Просто так. Хіба оце не мудрість? Леся торкнулася живота. Може бути й любов… материнська. Нехай поспить.

Жінка тихенько вислизнула в коридор, спустилася сходами й вийшла під небо. Яке свіже повітря! Аж паморочиться в голові! Швидше б до лави. Сіла. Склала руки коло дитини. Спиш? Мабуть. Їй теж варто задрімати просто тут, на лаві. Сон — ні, лише кілька хвилин дрімоти. Натомість почала милуватися різьбленим листям. Дуб? Авжеж. Він росте обіч скляного замку. Неначе підпирає його. Всміхнулася, дотяглася до кори. Тепла. Уявила, як від коріння жилами стовбура догори піднімається енергія, збирається в кронах, вітер підхоплює й несе живі клубки до вікон — ось, беріть, хапайте, одужуйте, живіть! Позіхнула. Сонце лоскотало чоло й квацяло на шкірі нові веснянки. Заплющила очі. Їх і так задосить. Цілі зграйки сонячних цілунків на обличчі, вони співають: «Люлі-люлі-лю…»

Голос. Лесю збудив не він, а запах. Хтось запитав дозволу сісти поруч. Жінка пахла… так незвичайно… звично, що аж у грудях защеміло. Чомусь почало трусити. Дрібно-дрібно. Мов у гарячці. А очей не розплющиш. Може, це сон? Певно. І їй сниться дитинство.

— Лесю…

Її ім’я. Її. Леся відчуває, як крижаніють вуста. Чого ж, спитати б, вони так цокотять? Господи! Це, їй-богу, марення. Приверзлося, та й годі. Поволі розтуляє очі й ціпеніє. Чути, як часто-часто стрибає жилка на зап’ястку.

— Хто ви?..

Обличчя… Очі…

— Не впізнаєш?

Отак просто. Господи, як легко збожеволіти!.. Нестерпно хочеться вщипнути себе так, щоб слід лишився. Натомість Леся з якогось дива розправляє бганки одягу на своєму животі. Замаскувати хоче? Безглуздя. А як інакше? Вона не може відірвати погляду, усе дивиться й дивиться на жінку, а бачить перед собою чомусь зеленооку дівчинку. Дивно. Ота дівчинка… вона забинтованими пальцями перемальовує жінку… зі згорілої фотографії, а домалювавши, прискіпливо вивчає портрет, ніби він — останній доказ існування любові. І шепоче до кота: «Це моя мама».

— Мама?..

Її голос тремтить. Леся його не впізнає. Але й не дивується. На відстані витягнутої руки, ось, поруч, сидить портрет, що його намалювала дівчинка, хіба тільки старший на два десятки років. Довгих і самотніх. Ті роки осіли на жінці, звили гнізда в кутиках очей, у вустах, у волоссі. Волосся де-не-де побіліло, а було ж… Леся надто добре знала, яким воно було. Довгим. Здавалося, довшого не буває. У ньому ховалося налякане дівча, притискалося, вбирало запах і шепотіло: «Мамочко…»