Олена Печорна - Фортеця для серця

«Привіт, СЕСТРИЧКО!

Знаю, ти маєш право на мене ображатися.

Я б неодмінно образився,

якщо б хтось викрав у мене маму.

Можеш узагалі спробувати забути,

що я ТАКИЙ є.

Але …

просто знай,

що я кажу

спасибі

тобі

за тебе.

Брат».

Леся тулила до серця папір, вражена, а десь угорі літав білий птах.

— То це… Артем писав есемески?

Мати здивовано кліпнула:

— Які?

— Уже пам’ять у телефоні переповнена, а я ніяк їх не можу видалити. Рука не здіймається…

— Він міг, напевно… Твій номер був у мене…

Леся шморгала носом:

— Брат… найкращий!

Жінка втерла хусточкою обличчя й усміхнулася:

— Знаю. Особливий. От тільки живе на дев’ятому поверсі, а звідти з інвалідним візком особливо не спустишся. Але іншого житла не маємо. Дякую й за це. Соціальні служби ще тоді примістили двірником, а ЖЕК дав житло. Комірчину… коло самісінького даху.

— Так ближче до неба.

— Напевно. Артем жодного разу не скаржився, але я усвідомлюю, що він ув’язнений. Знаєш… Я вигадала казку… уже для нього. У ній не жили дракони, зате була башта, висока-висока, така, що торкається хмар. А в цій башті злий чарівник ув’язнив серце. Авжеж. Справжнє, живе серце оточили міцними мурами. Але воно будь-що мусить навчитися любити… бо інакше… просто згине.

— Він навчився.

— І ти… навчилася. Я зрозуміла одразу, тільки-но Володимир Вовк знайшов нас. Просто одного ранку постукав у двері й сказав, що я, що ми тобі потрібні. Не знаю, як він дізнався. Напевно, Вовки вміють шукати. Але головне… не це. От навіщо йому було, спитати б, три години поспіль, як навіженому, переконувати нас їхати в Бувальці? Отож! Бо любить! Так любить, що збирався до тебе… назавжди… Але спочатку хотів листи якісь передати… Теє… Здається, від сиріток… з Карпат.

Леся відчула, як злітає вгору… і навіть не дивується тому. Стає невагома, знімається високо, помічає небо, сонце, мало не вплутується в дубове гілля. Звідси люди здавалися б крихітними, навіть іграшковими… Якби не їхні серця. Леся може їх бачити… просто в грудях. Гарячі. Холодні. Байдужі. Щирі. Скупі. Щедрі. Всякі. Однак більшість людей ховають серце за стінами, щоб воно не явилося світові, бо той, граючись, може й спопелити. Леся хоче крикнути голосно-голосно, щодуху: «Не треба ховатися! Любіть! Краще згоріти, аніж жити за стінами!» Але люди не чують. Леся знає це. Вітер підносить її вище й вище. Там чисто. Так чисто, що хочеться малювати. І вона малює… картину, оту, останню, тільки малюнок виходить завбільшки з ціле небо. То серце. Серце в башті, яка розсипається на мільйони дрібних цеглинок. Леся усвідомлює, яка сила зруйнувала стіни. Може, тому летить до скляного замку, зазирає у вікно палати,

а там,

на ліжку,

сплутаний трубками,

гарний і дужий,

лежить її Вовк

І ДИВИТЬСЯ ПРОСТО В ОЧІ.

— Доню! Донечко! Лесю, отямся! Господи! Що ж я накоїла? Лікаря! Лікарю!..

Леся ворушить губами, а вони її не слухаються, бо весь час розпливаються в якійсь дурнуватій усмішці.

— Все гаразд…

Озивається телефон. Леся наперед знає, хто дзвонить і що зараз прокричать у слухавку:

— Він отямився!!! Чуєш? Отямився!!! Лесю… серденько… він кличе… ТЕБЕ!!!

На призьбі, весь у сонячному промінні, лежав древній кіт. Не старий і не мудрий, а древній. Певно, стільки коти не живуть. Принаймні Муркові здавалося, що він живе стільки, що встиг побачити все.

Ось і тепер. Двері будинку зі скрипом відчиняються, і звідти з’являється кучерява голівка. Дівча п’яти років хитро мружиться, розглядає двір, а потім чимдуж біжить — тільки босі п’яти мигтять, і прямісінько у траву. Мурко кліпає жовтим оком. Мовляв, десь колись я вже це бачив. Дівчинка завмирає, дослухаючись, чи ніхто не помітив. На кота не зважає, бо котик свій. Зелені очиська кліпають серед трави, неначе її жива подоба, а руки міцно стискають пензлі, фарби й шматок полотна. Мала закушує губу, діловито відкидає пасмо волосся й блаженно бере пензля до рук. Почалося.

— Марійко! Ану, поверни мамині фарби! Нащо ми тобі купували свої, га?

Мурко всміхається в сиві вуса. Авжеж. Вони в нього сиві. А от чому всміхається, то вас анітрошечки не обходить. Просто він небайдужий до жінки, що стоїть на ґанку й жартівливо свариться в бік старезного саду.

— Доню, годі тобі! Виходь! А то татові розповім, а він про вовків не розкаже!

Трава неохоче починає ворушитися. Стіни розсуваються, і з них вилазить диво, по вуха вимащене у фарби.