Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

Якесь недобре передчуття з’явилося у Льохи ще тоді, коли при виїзді з міста Стас зупинив «Джип» біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки та швидко зайшов туди. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений та з пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льоха подумав, що Стас набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Льоха потайки кидав погляди на Стаса та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було видно, що друг замислив щось лихе і це лякало хлопця.

— Стасе, — звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. — Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?

— А ти не здогадався?

— Бачу, що в село. Але навіщо?

— Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.

— Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж, її батьки дуже впливові люди не лише у нашому місті, а й у столиці. Принаймні, я таке чув.

— Правду чув, — сказав з посмішкою Стас. — І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка класна кобила. Згоден.

— Чому ж ти її відфутболюєш?

— Шкода Ірку?

— Так.

— То бери її собі, мені не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж, твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових та багатих родичів.

— Та ну тебе! — Льоха махнув рукою та дістав гумку. — Я до нього по-доброму, а він…

— Льошо, я теж про тебе піклуюся, — з іронією сказав Стас, — навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. До того ж, задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.

— З тобою неможливо розмовляти.

— Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.

— Облиш цю Соню.

— Дякую за пораду! Красно дякую! — іронізував Стас. — Але не можу, Льохо, хоч трісни — не можу і все!

— Вона ж тебе відшила. Що тобі ще потрібно?

— Побачимо, — протягнув Стас і примружив очі. В них було щось хижацьке.

З Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть всі жарознижуючі пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що палає жаром не лише нутро, а й п'яти горять. Та найбільш неприємним було то, що Софійку швидко покидали сили. Вона відчувала себе до нестями стомленою та виснаженою.

У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його вже не змогла. Вона вирішила спочатку трохи відпочити, а потім закінчити справи по господарству. Софійка погодувала Сашка з ложки борщем. При цьому дівчина намагалася вже не дивитися йому у вічі. Сьогодні вранці, коли вона нарешті спіймала погляд Сашка, він на якусь мить подивився їй прямо в очі. Соня зраділа, бо їй здалося, що цей погляд був усвідомлений, але у хлопця одразу ж почався напад. Зробивши заспокійливий укол, Софійка одразу ж зателефонувала лікареві та все розповіла. Лікар не міг впевнено сказати, добре це чи ні, але запевнив, що хоча б якісь зміни у поведінці Сашка є вже добрим знаком. Це дало їй надію, але дівчина тепер боялася піймати його погляд. Вона дуже-дуже стомилася і знемагала від перевтомлення та недуги.

Софійка підкотила візок із завмерлим в одній позі хлопцем до вікна, розсунула фіранки в боки. Іноді їй здавалося, що Сашко розглядає щось на вулиці, все бачить, лише зараз сидить, поринувши у свої думки.

— Ось так, — мовила вона тихо. — Так буде краще, коханий.

Впевнившись, що хлопцеві зручно, Софійка сіла напроти нього у крісло під стіною. Вона закуталася у ковдру, бо ніяк не могла зігрітися. Її лихоманило так, що вона дрижала, як восени листочок на осині. На лихо, ще й баба Параска кілька днів не навідувалася. Чи то прихворіла, чи підтримує людей, які її осуджують? Але, все одно, Софійка не буде дивитися на білий світ зацькованим поглядом, а залишиться гордою. Вона не відчувала ні перед ким провини, лише перед дідусем, з яким її не було поруч в останні миті його життя.

Дівчина підтягла під себе ноги, скрутилася калачиком. Як же їй було холодно! їй тяжко, дуже тяжко, але вона ніколи не опустить руки. Нізащо! Крок за кроком вона буде йти з Сашком поруч по життю до повного його одужання. І ніхто її не змусить з ним розлучитися. А зараз вона стомилася.

Дуже стомилася. Софійка відчула, що вже перестала тремтіти і все тіло запашіло жаром. Їй захотілося спати так, ніби вона не знала сну цілу вічність. Так. Це лише втома. Втома та нервове напруження. Треба лише прикрити важкі повіки та трішечки подрімати. Ні, спати не можна, бо вже надворі сідають сутінки і їй незабаром укладати Сашка спати. Можливо, не потрібно засинати, бо все одно незабаром прийде ніч?