Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Я бачу, ви вже познайомилися, — сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

— Це ж треба, — сказала вона, — Який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було, чи засоромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрію Андрійовичу здалося, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. А ще він хотів, щоб вдома його чекали, і не хтось, а жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викреслені з життя роки, прожиті з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. З сумом згадав Стаса. «Якщо син зрозуміє мене, то приїде, — заспокоїв він себе. — Повинен зрозуміти, рано чи пізно».

Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік посміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, зустріч з якою була фатальною у його житті…

Це був насправді дивовижний день.

Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.

— Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? Я, до речі, хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.

— А пиріжки? — розгубилася жінка. — У мене нема, чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з пустими руками.

В цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».

— Купимо щось по дорозі, — знайшовся першим Максим Іванович.

— Можна купити, — підтримав його Андрій Андрійович. — Коли ви плануєте від’їхати?

— Ми? — перепитав друг. — Ні, дорогий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.

Андрію Андрійовичу і справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.

— А далеко їхати? — заради пристойності запитав він.

Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони у те село, де наколобродив його Стас!

— А у цієї дівчини Соні яке прізвище? — запитав Андрій Андрійович.

— Агафонова, — відповіла Людмила Орестівна. — А що? Ви її знаєте?

— Та ні, — зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.

Андрій Андрійович поглянув на друга та по його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.

…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з вщент розбитою дорогою та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо натерпілася вона від витівок Стаса досхочу. Андрій Андрійович ще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе зробити.

Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона виглядала стомленою. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут ще треба було годувати непроханих гостей. Андрію Андрійовичу хотілося що жінку вкласти спати у ліжко, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.

Людмилу Орестівну заколисувало на м'якому сидінні машини. Тепло вкрай її розморило і вона відчула, як втома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона прикрила очі, щоб хоча б на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке та тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», — подумала жінка, засинаючи.