А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки у нього є вільний час.
Андрій Андрійович покинув дім, який так і не став йому рідним та виїхав з подвір’я. Він мав гарну пам’ять, то ж добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.
«Після візиту до Людмили, — розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, — потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов'язково розкажу про свого студентського друга».
Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка у смішних окулярах.
— Я не знаю, — схлипувала мати Стаса, — Просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.
— Чи й не трагедія! — хмикнув Стас.
— Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю.
— Мамо, невже ти повірила йому? Це — звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну та й усе, — сказав впевнено Стас. — Нікуди він від нас не дінеться.
— Ти так гадаєш? — жінка з надією підняла червоні очі на сина.
— Захотілося показати свою всемогутність — нехай поблефує, якщо йому так подобається. А взагалі, батько — тупе ягня, куди вівчар його поверне, туди і піде.
— Якби ж то! — зітхнула жінка.
— То ж будь, мамо, мудрим вівчарем, — дав пораду син.
— Спробую.
— А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що у мене голова обертом йде. Хочу піти до нічного клубу та трохи розважитися.
— Ти добре знаєш, що у мене в гаманці порожньо.
— Мамо, — в очах Стаса з’явився недобрий блиск, — синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.
— Якого… знайомого? — запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. — Ти про що?
— Не про що, а про кого, — нахабно відповів Стас. — Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Вранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.
— Ти… ти… ти…, — жінка задихалася, не могла знайти підходящих слів.
— Якщо я віддам це фото батькові, — продовжив Стас, — то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться у розмірі.
— Свиня! — скрикнула жінка у гніві.
— Свиня хоче гроші, а матуся фото. Що ж нам робити? Га?
— У мене справді нічого немає.
— Тоді фото руденького буде у мене доти, доки у матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?
Стас криво посміхнувся та вийшов з кімнати. За півгодини він вже був у Льохи.
— Грошей немає, — сказав той одразу, — І не проси більше.
— Я прошу у борг, а не у подарунок, — зауважив Стас.
— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льоха. — Якщо я повний — бери, скільки завгодно, а зараз…
— Льоха, — Стас поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?
— Пред’явиш рахунок? Ввімкнеш лічильник?
— Дурень ти, Льохо, — сказав Стас та поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Відсутність у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.
— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день, а завтра знову прийдеш просити?
Стас посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.
— Ось, дивись, — Стас повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого не має, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.
— Агов, що ти надумав?
— Вдягнися гарніше, — сказав Стас якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти.
… Вдома нікого не було. Стас був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній телефон. На тому кінці ніхто не брав слухавку. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе у дзеркало. Потім впевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стас згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі кілець, обручок та сережок. «Нам, мамо, — Стас подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».
Читать дальше