Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

Максим був справжнім другом. У них не було таємниць одне від одного, вони привозили з села торби з харчами та харчувалися разом. Коли не було чого їсти, йшли на залізничну станцію та цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати дружні стосунки все життя. Обіцяли і щиро вірили, що так воно і буде. Як же сталося, що вони загубили одне одного? Максим захотів стати військовим та поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися. Це було до того часу, коли Андрій Андрійович не оженився та став пнутися вгору по службових сходах. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу та забувши про друга.

Андрій Андрійович зітхнув та перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!

Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих та колег, розмірковуючи, кого б ще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа — Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли йшла передвиборча компанія. Спритно, уміло, хитро він розробив свою цілу систему, як позбутися суперників. І не лише розробив, а втілив в життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все, при одному «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити до того часу, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Виходить, що у нього немає жодного друга.

Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. В пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив один раз у житті, але чомусь лише зараз до нестями захотілося знову її зустріти.

Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасову біологічну матір, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку. Вона звела вгору руку, прохаючи підвезти. Спочатку він хотів проїхати повз неї та не зупинятися, але передумав. По два боки він дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною та самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.

— Підвезете до села? — запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони у неї гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.

— Сідайте, — відповів Андрій Андрійович.

— А я вже битий час тут стою, — почала жінка. — І, уявляєте, жодної машини.

Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як їй тяжко було одній його виховувати.

— Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, — розповідала жінка. — Тому зібрала у собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, а несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?

— Ви ту єдину цукерку несли синові?

— Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить, коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім ввечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою і ми ділили її навпіл.

— Ви з’їдали свою половинку при ньому?

— Не вгадали, — жінка так приємно посміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю посмішку на сумному обличчі. — Я її ховала, щоб знову удати, що мене пригостили.

— А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидався ними у мене, — зізнався чоловік. — Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.

— Не можна так з дітьми, — серйозно зауважила жінка. — Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.

І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стаса. До села доїхали швидко та непомітно як, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат з вікнами на пів стіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли печені пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завади були в його будинку. Він дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п'янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне і… раптом згадав.