Андрй Курков - Остання любов президента

— Сергію Павловичу. — В кабінет знову зазирнула Нілочка. — До вас прийшли від мера, Віктор Іванович, з приводу бетонного заводу на Оболоні. Приймете?

— Давай, — зітхнув я.

— Ой, ваша краватка з’їхала набік! — схвильовано прощебетала вона, швидко підійшла й поправила її.

Київ. Грудень 2015 року.

Побоювання Колі Львовича далися взнаки вже наступного дня. Компартія України разом із неокомуністами та неокомсомолом від самого ранку закидали посольство Російської Федерації квашеними яблуками й помідорами. Розпочали пікетування, але близько одинадцятої на допомогу росіянам прийшла Українська Партія Трудового Православ’я. Понад тисячу «трудовиків» узяли будинок посольства в подвійне оточення. Дехто приніс саморобні ікони з ликом новоспеченого великомученика Володимира. Співали псалми, молилися за його вічну пам’ять й інших жертв іудеїв. На Подолі почався мітинг Конгресу єврейських общин з вимогами змінити формулювання Синоду.

О дванадцятій годині я, відклавши усі зустрічі, зібрав на Банковій силовиків і зажадав негайного наведення порядку.

— Цілковиту мобілізацію сил! Усіх нестійких — під контролювання. Мерові Києва... — Я озирнувся, серед знайомих облич мера не було. — До речі, де він? — Я зупинив свій погляд на Колі Львовичу: — Знайдеш його і передаси: від завтрашнього ранку закрити для транспорту центр і район Російського посольства, організувати народні різдвяні гуляння, виступи колективів самодіяльності та всяку подібну лабуду! Всі пивоварні й горілчані заводи взяти за спонсорів святкувань. Щоб до старого Нового року країна не просихала! Зрозуміло? Не просихала, але поводилася пристойно! І щоб жодної НС, жодного серйозного злочину! Зрозуміло? Генерале Філін, усю верхівку кримінального світу — на Канарські острови за їхній же рахунок! Зрозумів?

Генерал слухав і кивав головою. Інші «кивали» очима.

Коли засідання скінчилось, я підкликав Колю Львовича та тихенько в нього запитав:

— Як ти гадаєш, весь цей фокус із канонізацією Леніна був розрахований на нас?

— На всіх, — прошепотів він, — але для нас він набагато небезпечніший, ніж для всіх інших!

— Послухай-но! Я даю тобі карт-бланш. Збирай нагальний комітет із протидії провокаціям. Працюватимеш тихо і неофіційно. Жодного висвітлення в ЗМІ. Коли що — відразу до мене. Я поговорю зі Свєтловим. Він вам допомагатиме.

— Свєтлова не треба, — почав благати Коля Львович.

— Чому?

— За ним слідкує безліч різних сил. Він виведе на наш комітет і росіян, і неросіян!

— Так?! Гаразд! Тоді працюй самотужки! Завтра вранці чекаю тебе з планом дій!

Як тільки я залишився сам, якась невимовна важкість лягла мені на плечі, і я звалився на диван майора Мельниченка. На мене тиснули сумніви і розгубленість. Мені здавалося, що спокій назавжди залишає моє і без того тривожне життя.

На вулиці йшов сніг. Крупний і лапатий. На вулиці була безрадісна зима, але тільки я помічав її безрадісність. Усім іншим, здавалося, вона подобалася.

— Вам треба відпочити, — біля самого вуха прошелестів помічників голос.

Я перелякано розплющив очі. Лаятись і кричати на нього в мене не було ні сил, ні бажання.

— Виклич машину. Поїдемо на Десятинну.

— Буде виконано. Тут вам конверт від генерала Свєтлова.

Я взяв конверт, дістав звідти записку розміром із чверть стандартного аркуша.

«Пане президенте! Погані новини краще передавати через когось. Вашого спеціаліста зі стресу знайшли повішаним у лісі під Луцьком. Якби не зав’язані за спиною руки, можна було б вважати, що це самогубство.

Завжди радий Вам служити».

«От і маєш, — журно подумав я. — Вже більше я ніколи не дізнаюся, який зв’язок між городом під Тернополем, моїм стресом і трансгенною картоплею!»

Київ. Грудень 1986 року.

Уже другий тиждень валить сніг. Усюди лежить білий м’який килим. Уранці, коли ще зовсім темно, риплять широкі лопати двірників. Вони прорізають у снігу доріжки та стежки. Мій балкон затрусило снігом аж до перил. Але це, взагалі-то, не важливо. Двері на балкон утеплені ватою і заклеєні, тож потрапити туди я зможу лише навесні, десь у березні-квітні.

Мати пішла на роботу. В неї там якісь неприємності, але вона мені нічого не розповідає. Щось трощиться у цій країні. Занадто вона вже велика. Лише краєчком вуха я почув одну материну телефонну розмову, з якої зрозумів, що два вагони з якимось деталями з Казані не доїхали до Києва. Ці вагони розшукують уже кілька днів. Через них простоює якась виробнича лінія. Зрозуміло, що безлад. Але тут я нічим не можу допомогти. Усе, що від мене залежало, я зробив: дозволив поступити себе в інститут. Тепер до мене жодних претензій. Тепер я — правильний радянський студент. У міру нехлюй, у міру молодий спеціаліст.