Андрй Курков - Остання любов президента

— Давай, — з холодом у голосі погоджуюсь я.

Потім він раптом помічає цей холод у моїх очах. У нього поступово дозріває запитання. І нарешті:

— Слухай, а ти ніби і не радий мені?

— Та я радий, тільки от хочу тебе запитати...

— Запитуй!

— Ти пам’ятаєш нашу останню зустріч? Взимку вісімдесят п’ятого? Не пам’ятаєш?

— Взимку? Вісімдесят п’ятого? — перепитує він. — Це коли мене з ментури поперли?

— Так. І ми тоді з тобою удвох святкували цю подію. Жерли горілку на Пішохідному мості. А потім ти залишив мене п’яного! Не пам’ятаєш?

У Гусейнова ворушаться губи, ніби він промовляє якусь мусульманську молитву. Його погляд спрямований усередину. Може, він справді нічого не пам’ятає?

— Розумієш. — Він повертає погляд на мене і я помічаю у його очах відчуття провини. — Дуже соромно. Пам’ятаю. Я цей вечір часто згадував! Я почав блювати з мосту. Перегнувся. А потім, коли попустило, обернувся і бачу, що ти йдеш туди, до острова. Валив сніг. Я собі подумав: ну і хер з тобою! Вибач, але саме так подумав, добре пам’ятаю! Міркую,що коли піду за тобою, то гарантовано замерзну на смерть. Гадав, що ти все ж таки місцевий, тебе хто-небудь та й підбере, а мене, кавказця, залишать, як собаку!..

Я слухав і дивувався. Дивувався з його чудової пам’яті, а ще більше — сміливості. Зізнаватися мені в цих думках — все одно, що самого себе поливати багнюкою.

— Якщо можеш, пробач! Вип’ємо на брудершафт і станемо братами! Ніколи більше такого не буде! Клянуся мамою!

— Слухай, — заговорив я, відставивши келих з недопитим вином убік. — Ти пам’ятаєш більше, ніж я. Але тоді взимку, якщо б один старий єврей мене випадково не помітив, ми тут не сиділи б. Ми з тобою взагалі зустрілися б лише там, — я показав рукою угору, на непомітне звідси небо. Я провалився у ополонку. Міг би досі на дні лежати...

Останні мої слова були переповнені холодним металом, мені самому стало страшно. І Гусейнов дивився мені у вічі не моргаючи.

— Що мені зробити? Скажи! Навіщо так довго виношувати у собі образу! Так не можна! — У його голосі вчувався неспокій. — Ми ж були обоє п’яними. Ти також міг би мене там залишити!

— Мабуть, що так, — погодився я. — Але чомусь усе вийшло навпаки. Ти мене залишив.

— Скажи, що я маю зробити, щоб ти мене пробачив? Якщо хочеш — удар.

— Давно хочу, — зізнався я.

Гусейнов налив собі ще одну чарку горілки, одним духом перехилив її. Роззирнувся.

— Але давай не тут, тут якось негарно. Іноземці сидять.

Він підвівся похитуючись. Попрямував до виходу. Я за ним.

На Набережно-Хрещатицькій було вже темно. Ми зупинилися біля входу у двір ресторану.

— Але ти бий так, щоби відразу про все забути і більше ніколи не згадувати! Не бійся, мене не раз били, я — витривалий! Зачекай. — Він пропустив пару, що вийшла з ресторану.

Хлопець і дівчина пройшли до чорного BMW. Ми зачекали, поки машина поїхала.

— Давай! — сказав він, ще раз роззирнувшись.

Я вдарив його в обличчя з усієї сили. Він відлетів назад, упав горілиць на асфальт і залишився там лежати.

Кілька секунд я спокійно чекав. Потім занервував. Невже забив? Адже він міг сильно вдаритися потилицею в асфальт, а це набагато страшніше, ніж удар кулаком у обличчя. Що тепер буде? Який я дурень! Яка тепер там Швейцарія, які пологи?! У «Київських відомостях» на першій сторінці буде заголовок великими червоними літерами: «Замміністра економіки вбив дагестанського бізнесмена!»

Не знаю, скільки страхіть відвідало мою голову за ці кілька хвилин, але якоїсь миті я помітив, що Гусейнов заворушився. Підвівся на ліктях. Сів на асфальті. Мовчки посидів. Потім встав на ноги.

— Якби знав — одягнув би джинси, — сказав він, прикриваючи правою долонею свого орлиного носа. — Бо ж думав: зустріну старого друга, треба одягтися краще! Костюм «Версаче», сорочка «Хьюго Босс»...

Він лівою рукою обмацав штани і піджак.

— Здається, все ціле...

Я обійшов його, обтрусив піджак та штани.

— Та ні, усе ціле! — заспокоїв я його і помітив, що вся моя злість, яка накопичувалася усе життя, як відсотки в банку, минула.

— Ти розбив мені носа, — спокійно сказав він. Його вологі очі блищали над прикритим долонею носом. Вони були переповнені жалем до себе.

— Пішли! — я узяв його під руку.

Зайшли в туалет. У нього з лівої ніздрі юшила кров. Він вмився холодною водою. Стояв тепер перед дзеркалом над умивальником і дивився, як з ніздрі продовжує текти кров. Текла і відразу ж змішувалася з тонкою цівкою води.