Андрй Курков - Остання любов президента

Брат Дмитро, як і раніше, мешкає у Пущі-Водиці, в будинку-інтернаті для психів. Мама йому зефір у шоколаді возить. Я їжджу з нею кілька разів на місяць, але особливого задоволення від цих подорожей не отримую. Єдина розвага — розшукувати ті книжки, які замовляє брат. Останнім часом він почав багато читати. Зараз Дмитро має дві улюблені книжки: «Овід» і «Як гартувалася сталь». Смак, звичайно, не здоровий, але, з іншого боку, він сам себе не вважає нормальним.

А нормальні люди добровільно таких книжок не читають. Я гадаю, що нормальні люди взагалі ніяких книжок не читають. У кращому випадку газети або журнал «Огонёк».

От і зараз ми з мамою їдемо до Дмитра в Пущу-Водицю. За вікном напівпорожнього автобуса мигтить осінній ліс. Я тримаю у руках свіжий номер «Московских новостей», де я знайшов відразу три дуже цікаві статті. Про життя у сталінських таборах, про загрозу розповсюдження сифілісу і про комп’ютери.

Київ. Вересень 2004 року. Понеділок.

Нарада в міністра здалась мені найнуднішою за весь час моєї служби. Він, як і завжди, вимагав від нас боротися зі зловживаннями підлеглих, домагатися цілковитої прозорості у оформленні приватизації великих і середніх промислових об’єктів. Я зазирав йому у вічі й чекав: от-от він підморгне нам, а ми підморгнемо йому у відповідь. Мовляв, уголос сказали і прослухали все, що вимагалося, а зараз за роботу по-старому! Але він жодного разу не підморгнув, і відчуття здивування залишилось, судячи з виразу облич колег, не тільки в мене.

Нілочка зустріла мене у приймальні привітніше, ніж завжди. І в мене на душі полегшало — я боявся, що вона все ж таки ображається. І навіть учора, в неділю, переймався цим.

— Чаю чи кави? — запитала вона і трішки підвелася з-за столу.

Аж саме цієї миті задзвонив телефон.

— Зателефонуйте, будь ласка, через п’ятнадцять хвилин, він ще не підійшов! — сказала вона комусь на другому кінці дроту, не зводячи з мене грайливих оченят.

«Сміливо», — здивувався я, але перепитувати «хто дзвонив?» не став.

За п’ять хвилин ми сиділи в мене й пили каву.

— Дружина вас не сварила?

— Ні! А за що?

Нілочка всміхнулася.

— Це я так собі. Просто дуже чудові спогади залишились від цього вечора.

— У мене також, — визнав я цілком щиро.

— Тоді я запрошу вас ще раз! Прийдете?

— Нілочко, це вже тоді, коли я повернусь! Так, до речі, замов два квитки до Цюріха на цю п’ятницю. Зворотні — з відкритою датою. Бізнес-клас. Не забудеш?

— Сергію Павловичу, я ніколи нічого не забуваю, особливо добра! — розсміялася вона тим завзятим дзвінким сміхом, який здивував мене і втішив у п’ятницю ввечері.

— Ти так не смійся. — Я жартома насварив її пальцем. — Бо почують і заберуть тебе у мене!

— А я вам казала, що не заберуть!

У цю мить з приймальні пролунав настирливий телефонний дзвінок. Нілочка вибігла. Потім зазирнула: на її обличчі було помітне кумедне здивування.

— Сергію Павловичу, вам з міліції телефонують!

— Що? — Я широко розплющив очі. — З якої там ще міліції?

— Капітан Мурко, — похитуючи головою, відповідає вона.

— Запитай, чого йому треба!

Нілочка зникла на півхвилини, та знову з’явилася у дверях.

— Він каже, що був за свідка на вашому весіллі й має для вас важливу інформацію!

— Гаразд, з’єднуй, — махнув я рукою, пригадуючи даішника, який зупинив Світлану поблизу Печерського РАГСу.

— Сергію Павловичу, ви мене пам’ятаєте? — відразу, без привітань, почав вимагати трішки хриплий чоловічий голос.

— Звичайно, пам’ятаю, капітане! До речі, як вас звати?

— Іван.

— То що там в тебе, Ваню? — запитав я.

— Я знайшов Гусейнова, ви ж тоді цікавилися!

— Не може бути! — здивувався я. — І що він, у Києві?

— Так, у Києві. Продає холодильники! Запишіть телефон.

— Пишу!

— 288-33-12, фірма «Північ-плюс».

— Дай мені про всяк випадок ще раз номер свого телефону, бо я десь його загубив. Покличу тебе через місяць-другий на хрестини!

Звеселілим голосом капітан Мурко продиктував мені відразу три своїх телефони: службовий, домашній і в тещі. На цьому й розпрощалися.

Поклавши слухавку, я, несподівано засумував і вирячився на телефон Гусейнова. Пригадав Пішохідний міст, засипаний снігом, Труханів острів, старого, який витяг мене з ополонки, його землянку. Звичайно, мені було б дуже цікаво зустріти зараз Гусейнова, розпитати, чим він займався усі ці роки. Але перед початком розмови треба буде обов’язково зацідити йому в рило — та від усієї душі! Справжні друзі так не роблять. А я тоді думав, що ми справжні друзі!