Андрй Курков - Остання любов президента

— Після шампанського? Ні, давай краще шампанське відкриємо!

— Давай, але я багато не буду, ти ж розумієш!

— Звичайно, розумію, — погоджуюся я, встаючи з дивана.

— Ні, ти тільки собі уяви: троє наших спільних дітей з’являться на світ одного й того ж самого дня, в одному й тому ж самому місці! Це так чудово! В одну ніч зачали та в один день народимо! — Вона радісно засміялася, потім піднесла долоні до рота і кінцями пальців прикрила свої губи, які сміялися. Щасливішою та дурнішою я ще не бачив Світлану жодного разу!

Київ. Грудень 2015 року.

Умом Росію не збагнути. Це точно.

Коля Львович примчав із цією відеокасетою півгодини тому, і я ніби поринув у світ казок. Але чомусь усі казки злилися у одну, і вона відбувалася у Москві.

— Ще раз? — повертається до мене Коля Львович. Він тримає два пульти: від телевізора і відеомагнітофона.

— Давай!

Знову на великому плоскому екрані з’являється російська тройка — так починаються новини на телеканалі РТР. Потім уже сам репортаж. Зимові вулиці російської столиці. Вечір, прикрашений яскравими хризантемами вуличних ліхтарів. І багатотисячний хресний хід.

Диктор за кадром поважно коментує: «Мільйони православних росіян з величезним духовним піднесенням сприйняли рішення Високого Синоду про зарахування до розряду святих істинного захисника всіх сіромах і убогих Володимира Ілліча Ульянова-Леніна, який став жертвою іудейки Фаїни Каплан. Від сьогоднішнього дня він буде знаний усім православним світом як святий великомученик Володимир. За згодою російського президента і Патріарха Російської Православної Церкви, мощі Святого Володимира залишаться поки що в кам’яній почивальні під Кремлівською стіною, але слово «Мавзолей», що не відповідає православним канонам, буде прибрано. Якщо ви уважно придивитеся до учасників хресного ходу, то зможете побачити, що багато з них вже тримають у руках ікони з ликом святого великомученика Володимира. А зараз новини спорту... »

Коля Львович вимикає телевізор. Знову важко зітхає.

— Потрібно якось реагувати, — шепоче він без усякого ентузіазму.

— А може, зачекаємо? — запитую я. — Все ж таки наша політична традиція — не реагувати, а вичікувати!

— Але загальне ставлення до цього потрібно виробити! — впирається Коля Львович, і я відчуваю, що він має рацію. — Треба довідатись, як поставляться до цього святого наші патріархи!

— Домовилися! Бери з собою голову Комітету з релігійних питань і відвідай кожного. Потім доповіси!

Коля Львович повільно йде. На його обличчі такий вираз, ніби я наказую перетнути йому заміноване поле. Але він сам приніс цю звістку. Вона розпалила його більше, ніж мене. Значить, в нього повинно вистачити рішучості розібратися з цією казковою ситуацією, у якій є все, що необхідне для захоплюючого дитячого сюжету: принц у кришталевій труні, юрби юродивих з іконами й корогвами, сніг і жовті кульбабки вуличних ліхтарів. Так, мало не забув! Є ще Бог, який спостерігає за всім, що відбувається.

Київ. Жовтень 1986 року.

Життя прекрасне хоча б тим, що інколи ним можна керувати, наче мотоциклом. Узяв, розвернувся на дев’яносто градусів — і далі по прямій. Тільки нова пряма цікавіша за стару. От і сьогоднішня моя пряма — саме задоволення. Ніколи б не подумав, що студентське життя-буття — це така лафа! Вчишся собі на трійки-четвірки, ходиш на дискотеки і в гуртожиток до студенток. Отримуєш тридцять шість карбованців стипендії — і це при тому, що горнятко кави в кафешці поблизу Легпрому коштує сім копійок! Усе треба робити вчасно. І я справді цілком вчасно прийняв слушне рішення. Не біда, що всі інші студенти молодші за мене на кілька років. Зате в мене позаду армія, а попереду — впевненість у завтрашньому дні. Та й ставляться до мене всі, як в армії до «діда». І викладачі особливо не наїжджають. Ази громадського харчування я вже засвоїв. Історію КПРС вивчаю, як і має бути. Наш професор з марксизму-ленінізму не поважає ні Сталіна, ні Брежнєва. Його головний герой — Микита Хрущов. І от час від часу він розповідає нам про головного «кукурузника» СРСР і про те, як несправедливо поступили з ним Леонід Ілліч та інші члени Політбюро. Коротше кажучи, навчання як навчання. Звичайно, не мета, але виправдання веселого студентського життя.

До Давида Ісааковича я заходжу досить часто. Його душевна травма вже минула: нещодавно розвалили бульдозером його землянку. Лише рік вона стояла, нікому не заважаючи. Ми приходили туди з отцем Василієм, кочегарили в буржуйці, купалися в ополонці. І от у чиюсь голову завітала думка: землянку зруйнувати та зрівняти її з землею. Шкода. Але старого було шкода більше, ніж землянку. Він два місяці ходив похмурий. На тому місці закопав хреста, ніби це була якась могила. Взагалі-то, це і є могила. Там похована його незалежність від «капосної реальності». Так він нам пояснив. Але тепер він багатій. Отримав пенсію за кілька років і отримує щомісяця далі. П’є мало. Придбав у комісійному два килими і почепив їх у себе на стінах. Потрохи кімната обросла різним мотлохом, на якому збирався пил. Тепер, коли зайдеш туди, відразу відчувається запах життя. Це такий дивний запах, який з’являється у квартирі, коли одні й ті самі люди довго там живуть. Мабуть, тому, що сам запах складається з великої кількості дрібних запахів. Звичок і манер людей. Я вже це помітив. Наприклад, у того сусіда, котрий розношував (до речі, непогано розносив) ті самі коричневі туфлі, добряче пахне смаженою цибулею, тютюном і нафталіном. Хоча цибулю він смажить на загальній комунальній кухні. В кімнаті старого розібрати запах за складовими, як приготовлену страву, неможливо. Але головне, що саме такий запах іноді йде від самого Давида Ісааковича, а це означає, що він зрісся і поріднився зі своєю кімнатою, і почувається зараз у своєму житлі набагато краще, ніж колись почувався у землянці.