Андрй Курков - Остання любов президента

Але третя ідея повинна бути оригінальною! Я купую в кафе універмагу розчинний капучіно в одноразовому стаканчику. Присідаю до столу і думаю.

А в голові замість своїх думок — запах парфумів Жанни з Об’їзної. Вона знову була в нас у гостях вчора ввечері. І я не відчував ніякого протесту чи роздратування. Ми сиділи за столом, пили біле вино й їли курку-гриль, яку принесла Жанна. Вона була одягнена охайно, навіть зі смаком, а в її жестах і поглядах відчувалася м’яка, навіть, можливо, ніжна млявість. А йдучи, вона сказала мені: «Чому Світлана телефонує мені, а ти — ні?»

«І коли ж це ми з нею перейшли на «ти?» — намагаюся я пригадати, але не можу.

— Дядю, дайте на бутерброд! — тягне мене за рукав мале циганча у джинсах і джинсовій куртці.

— Йди мий машини, там платять! — Відрізаю йому я, не відволікаючись від власних думок.

— Бери мий сам, мудило! — дзвінко вигукує він і повертається до іншого столика.

Що ж я маю купити? Я дивлюся на годинник. До новосілля залишилося півгодини. Я запізнюся у будь-якому випадку. Світлану я вже попередив, що додому прийду пізніше. Усе начебто нормально, але немає подарунка.

Я знову проходжу повз велику кількість відділів та зупиняюся перед вітриною з фотоапаратами.

— Ідея! Хороший фотоапарат і чудовий букет троянд!

— Ось цей? «Олімпус?» — перепитує хлопець-продавець.

— Так, цей, з нормальною оптикою. І плівку «Кодак».

Тепер можна купувати квіти. Нікому не спаде на думку дарувати на новосілля фотоапарат. Я в цьому впевнений!

Я під’їжджаю на таксі до дев’ятиповерхового будинку. Номер будинку тринадцять, другий під’їзд, квартира шістдесят три, четвертий поверх.

За дверима — напрочуд тихо. Невже інші гості теж запізнюються?

— Ой, Сергію Павловичу! Ви прийшли! — радіє Нілочка. — Як добре!

— Я що, перший?

— Ні, ви єдиний!

Вона обхоплює двома руками букет аристократичних блідо-жовтих троянд. Пакет із фотоапаратом і плівкою залишається тим часом в моїх руках.

— Ви проходьте, проходьте в кімнату! Я миттю, тільки вазу візьму!

У квартирі пахне щойно завершеним ремонтом. Усе чистеньке, новеньке. В коридорі стіни салатові, а у вітальні — рельєфні німецькі шпалери з ледь помітним малюнком у пастельних тонах. Новенькі меблі, круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. Накритий для двох. Я таки дійсно єдиний гість. Новосілля для вузького кола! Вірніше — для начальника. Гаразд. Однаково в повітрі витає аромат спецій і смаженого м’яса. А я дуже голодний. Голодний і в гарному настрої. Як це не дивно, але мені справді подобається робити подарунки! I радість на гарному личку Нілочки виглядає дуже щиро, так що кортить погладити її або навіть поцілувати.

На столі в мельхіоровому відерці пляшка червоного напівсолодкого шампанського — саме таке, яке найбільше мені смакує.

— Я відкрию сама! — Нілочка перебиває моє бажання допомогти завзятим, грайливим поглядом.

Вона одягнута у джинси й синю шовкову сорочку у обтяжку, вони ніби навмисно придбані на розмір меншими.

Вона притримує корок, поки газ, шиплячи, виривається з пляшки.

— Якби ви тільки знали, яка я вам вдячна! — Нілочка піднімає келих. — Ви собі цього навіть уявити не можете!

— Чому ж це не можу! — не погоджуюся я, але відразу розумію, що в її словах немає жодної спроби засумніватися в силі моєї фантазії. — Хоча, може, не до кінця.

Нілочка сміється.

— А на роботі ви зовсім інший!

— На роботі всі інші! Ви також! От якби ви прийшли на службу ось так, та й ще зі своїм дзвінким сміхом, то вас би миттю у мене вкрали!

— Не вкрадуть! — Завзяте сяйво її зелених оченят знову радісно осяяло мене та пройшло наскрізь, як радіація. — Давайте я вам салатику покладу!

Ми їли й пили, їли й пили, ніби всі ці салати, телячі відбивні, картопля-фрі були якимось голограмами. Ось вони стоять на столі. Нілочка кладе мені вже другу відбивну, а мій шлунок не відчув ще першої. На моїй душі і в тілі напрочуд легко. Таке відчуття, ніби я втрачаю вагу!

Нарешті, не відчуття ситності, а швидше за все, спорожнілі салатниці й блюда зупиняють мене.

— Досить! — Я піднімаю руку і жартівливим жестом шарахаюсь від решток їжі. — Тепер тільки десерт!

Нілочка прибирає зі столу брудний посуд і несе його на кухню.

Я з тривогою позираю на двері, через які вона зараз занесе який-небудь торт. Навіть найменший торт виявиться завеликим для двох.

Але цієї миті у дверях з’являється вона — в синьому шовковому халаті, підперезана таким самим синім паском. Вона зупиняється перед столом. Грайливо дивиться на свої босі ніжки, потім на мене.