Андрй Курков - Остання любов президента

Мама несхвально дивиться на мене.

— Ти взагалі мовчав би, — соромить вона мене. — Він же хворий, — вона показує на Дмитра. — А ти здоровий ледацюга, сидиш на моїй шиї!

— Я скоро піду вчитися. У вересні.

— Куди? — єхидно цікавиться вона. Не вірить мені, звичайно.

— В Інститут легкої промисловості. На громадське харчування.

Її очі на мить примружуються, ніби зіставляючи мої слова з дійсністю.

— Та хто ж тебе туди візьме, — сміється вона після недовгої паузи. — Щоб туди потрапити, потрібно скласти іспити.

— Складу без жодних проблем, — спокійно запевняю я.

Вона махнула рукою і перевела свій погляд на Дмитра.

— Ти приймаєш усі ліки?

Він киває.

— Лікарів слухаєшся?

Знову киває.

«Оце я розумію — ідеальна розмова! Хіба можна сперечатися чи сваритися з людиною, яка на всі запитання лише киває головою?»

У чомусь я заздрю Дмитрові. Але у чомусь дрібному. Насправді моє життя видається мені набагато цікавішим та насиченішим. Вчора, наприклад, з отцем Василієм допомагали старому заносити в комуналку меблі, придбані в комісійному магазині. Зараз у нього є і тахта, і ліжко, і круглий стіл, і буфет, і три різні стільці. Два м’яких та один віденський, з фанерним сидінням.

«Невже він усе ж таки перебереться туди жити?» — сумніваюся я.

Але й так зрозуміло, що перебереться. З грошима йому допоміг отець Василій. Лише на самі меблі пішло сто карбованців. Та ще додати червінець шоферові вантажівки.

— Ми не будемо довго його тут тримати, — повідомляє на завершення нашого візиту лікар. — Ще днів зо три, і, якщо біль вщухне і впаде температура, переведемо назад.

Мама погоджується і суне троячку лікареві в кишеню халата.

— Красно дякую, — втішається вона. — Бо я сильно злякалася. Думала, що переломи...

Київ. Вересень 2004 року.

Я навіть не знаю, як змалювати цей дивний і водночас важкий стан, коли жодна думка не обмірковується до кінця, коли голова перетворюється в емальовану миску, над якою встановили допотопну м’ясорубку. До цієї м’ясорубки жбурнули цілком логічні, чітко і вербально позначені побоювання й здогади. Потім перемололи, але в миску, вірніше, в мою голову, нічого не потрапило.

«Ні, — міркую я. — Я зателефоную до нього і попрошу зачекати до народження близнюків...»

I от я дзвоню Догмазову, розповідаю йому про найближчі сімейні плани.

— Гаразд. — У його голосі відчувається цілковита байдужість. — Працюйте поки що там само. Якщо знадобиться, я вас знайду.

I я подумки поставив хрест на моїй міністерській кар’єрі. Тепер сиджу і дивлюсь на свій робочий стіл, з яким уже розпрощався. Я навіть не знаю, що маю тепер робити.

— Сергію Павловичу. — В кабінет зазирає Нілочка. Оченята світяться. На ногах нові туфлі й блискучі колготи «кольору шампанського». — Можна до вас на хвилинку?

Я не заперечую. Мені потрібно відволіктися.

Нілочка присідає навпроти.

— Сергію Павловичу, — щебече вона. — В мене у п’ятницю новосілля... Благаю вас... Приїдьте... Без вас це не буде свято... Це ж ви...

— А де купила? — запитую я.

— На Севастопольській площі.

— Однокімнатну?

— Ні, — радісно хвалиться вона. — Дві кімнати... Пощастило!

— Нехай тобі щастить і надалі! — Я цілком відвертий у своїх словах.

— Поки я поруч з вами, буде щастити! — впевнено бринить її голосок.

— Звідки така впевненість?

— Я ходила до ворожки.

День промайнув швидко. Після розмови з секретаркою та двох бесід з колегами я покірно повертаюся до виконання обов’язків замміністра. Дивно, що ніхто, навіть Нілочка, не помітили, що добру половину дня я був як порожня трилітрова банка, з якої вилили все, що було там раніше, а нічого нового не залили.

— Ну як? — зустрічає мене запитанням Світлана.

— Ніяк, — зітхаю я. — Пообіцяли зателефонувати. Нам слід обміркувати дату вильоту.

— Лікар сказав, що найпізніше — через тиждень. Потім буде небезпечно.

«От і добре, — думаю я. — Не києм, то палицею. Міністр усе знає про майбутні пологи Світлани. Гадаю, що проблем не буде».

Київ. Грудень 2015 року.

Дивно все це, але останнім часом я очікую нагоди повечеряти разом з Майєю як можливості розслабитись і відчути себе простою людиною, яку не обтяжують різноманітні проблеми. Саме людиною, а не чоловіком. Чоловіком поруч із нею я себе чомусь не відчуваю. Чи, може, не відчуваю її жінкою. Вона для мене людина, яка несподівано стала приємним співрозмовником. Мені так довго й нудно її нав’язували, вірніше, її непомітне сусідство нав’язували мені досить помітно. Хоч я зараз і звик до неї, але однаково подеколи дивлюсь на неї підозріливо, обережно. Добре, що вона цього не помічає. А коли й помічає, то все одно мовчить і не реагує. Адже це найшляхетніший різновид реакції — не реагувати.