Андрй Курков - Остання любов президента

Квартирка в Майї не дуже. Кухонька, комора, маленький хол і спальня. На перший погляд усе стерильно. Принаймні на кухні. Перш за все заходимо туди.

Коля Львович вмикає всюди світло. Я зазираю в холодильник. Мені цікаво, чим вона харчується. Літрова банка солоних огірків, літрова банка помідорів, у дверцятах півпляшки горілки «Nemiroff», пепсі-кола. У найнижчому ящику для овочів чорна редька та буряк.

Озираюсь, щоб поділитися міркуваннями з головою адміністрації, але він десь зник. Зазираю до ванної кімнати. Цілковитий мінімум. Мило і звичайний болгарський шампунь. Дуже дивно, як для дружини олігарха!

— Пане президенте! — гукає мене Коля Львович, визираючи зі спальні. — Підійдіть-но сюди!

У спальні півтораспальне ліжко, яке впирається у стіну, під протилежною стіною — письмовий стіл. У куті — телевізор на тумбі.

— Ну й що? — запитую я.

Коля Львович ловить мій погляд і спрямовує його на стіну над ліжком. Там у рамці під склом якась незрозуміла кольорова фотографія. Спочатку я розумію, що на ній багато червоного кольору, але є ще й сріблясті лінії. Але сфокусувати свою увагу чомусь не виходить.

— Ну що там? — ліниво цікавлюся я.

— Хвилинку! — Коля Львович знімає туфлі, вилізає на ліжко і знімає зі стіни фотографію. Простягає її мені.

Світло у спальні слабке і, здається, тремтить.

Я йду з фотографією на кухню й кладу її там на столик. Нахиляюся. У роті виникає смак крові. Як у дитинстві, коли порізаний палець першим ділом засовуєш собі в рот.

Фотографія медична. Знімок зроблено під час операції. Людська грудна клітка, розверста й зафіксована блискучими хромованими затискачами і щипцями в такому положенні. Посередині — серце, пронизане білими і голубими венами, жилами, судинами. Верхні судини серця перетиснені синенькими й жовтенькими прищіпками. Таке відчуття, що це не серце, а міна сповільненої дії, а синенькі та зелененькі штучки — це дроти, які треба від’єднати, щоб міна не вибухнула.

— Як ти гадаєш, чиє це? — запитую я неголосно.

— Зрозуміло чиє! — відповідає з-за спини Коля Львович. — Її. Колись було її. Вірніше колись було його... його...

— Замовкни! — перериваю я його заїкання. — Зробиш мені копію. Зрозумів?

— Навіщо? — дивується він.

Я обертаюсь.

— Так-так. І навіть завтра! — Його голос змінюється. Він починає кивати головою, як китайський болванчик.

Раптом у його кишені задзвонив мобільний.

— Зрозумів, — відповів він у мініатюрну слухавку-телефон. — Гаразд!

— Вона вже виходить з ресторану, — повідомляє він мені.

— Молодець! — кажу я.

— Хто? Вона?

— Ти молодець. Ти за всіма стежиш?

— Стежить моя служба, я тільки стежу, щоб стежили. Державні інтереси потребують великої уваги.

— От і я кажу: молодець! Так і далі тримай!

Київ. Липень 1985 року.

— Тут прямо, потім повернете ліворуч і відразу побачите триповерховий будинок! — пояснює нам з мамою старенька.

Дощ накрапає. Мама тримає у руках розкладну парасолю. Позирає на небо, розмірковуючи чи варто розкривати парасолю через оці дрібні краплини.

Ми йдемо в міську лікарню номер сімнадцять. Туди вчора ввечері перевели Дмитра. Добре, що це хоч поруч із божевільнею. Мама схвильована.

Заходимо у двір.

— Травматологія? — перепитує лікарняний двірник. Мітла в його руках завмирає. Він обертається до лікарні. — Здається, перший поверх. Але ви йдіть не через приймальню, а через другі двері, що там, ліворуч!

Дмитра ми знаходимо швидко. Він лежить у третій палаті. Палата невелика. Три ліжка. На одному лежить милиця. Друге охайно застелене. Мабуть, вільне. На третьому — Дмитро з перев’язаною головою.

— Ти що, ідіот? — налітає на нього мама. — Хіба ж так можна? На двох п’яних та ще й з голими руками?

Лікар із психінтернату вже про все нам розповів по телефону. Увечері Дмитро, як і завжди, стояв біля огорожі й дивився на трамвайну зупинку. Там стояла дівчина. Потім підійшло двоє парубків на підпитку, почали її зачіпати. Потягли в ліс. Тоді він перестрибнув через огорожу й побіг за ними. Одного схопив за волосся і навіть вирвав з його голови жмут. Ці «орли» покинули дівчину й побили його. Врешті-решт: синці, подряпини, струс мозку і пошматований одяг.

— Тобі ще пощастило, — продовжує мама. — Могли б і взагалі вбити!

А Дмитро, повернувши голову, байдужим поглядом дивиться то на мене, то на неї.

— У житті є завжди місце для подвигу, — неголосно кажу я, і на худорлявому Дмитровому обличчі з’являється легка посмішка.