Андрй Курков - Остання любов президента

— Поцікавтесь у міністерстві агрополітики!

— Зачекай-зачекай. — Я замислився. — Адже міністром агрополітики у нас генерал артилерії Власенко...

— От-от, — ввічливо всміхнувся Свєтлов.

— Тоді ми його і нагородимо!

Власенко дуже рідко потрапляв мені на очі, але новина, яку приніс Свєтлов, потішила і здивувала мене одночасно. Ми ще не все втратили, якщо сільським господарством у нас командують генерали! Це правильно! Більше б нам таких генералів у цивільному житті й поменше у армії!

Ми випили за здоров’я сільгоспміністра та його команди. Незабаром Свєтлов пішов. А я зачинився у ванній, поставив келих із шампанським на підвіконня й замилувався Андріївською церквою. Узвіз був порожнім і безлюдним. Вкрита льодом бруківка блищала у світлі жовтуватих ліхтарів. Світилося кілька вітрин кафе та магазинчиків.

Раптом світло ліхтарів стало яскравішим. Я придивився. Побачив, що до світла ліхтарів додалося ще якесь світло. Виявилося, що знизу по зледенілій бруківці видирається нагору жовтий джип «хаммер». Його потужні фари на мить «зачепили» моє віконце, і я відсахнувся вбік, немов зачувши небезпеку. Світло фар ніби затрималося у моєму келиху з шампанським. Я простяг руку й забрав келих з підвіконня.

Притулившись спиною до кахельної стіни, я ковтнув пінястого вина. І до мене повернувся спокій.

Київ. Серпень 1985 року.

Дивина та й годі! Іноді бовкнеш що-небудь похапцем, а воно стає реальністю! Я ще спав, коли мати збиралася на роботу. Вона зайшла до спальні, потрусила мене за плече та, мабуть, вирішивши не псувати собі настрою та не витрушувати мене з ліжка силоміць, поклала поруч з моєю головою на подушку величезний конверт.

Конверт я відкрив пізніше, коли пив на кухні чай. Дістав офіційний лист з печаткою та підписом і зомлів. Це була рекомендація-характеристика з військкомату на колишнього рядового Буніна С. П., видана після служби в Радянській Армії для вступу на пільгових умовах в інститут легкої промисловості. Характеристика була блискучою. Виявляється, що я був «неодноразово заохочуваний» і нагороджений знаком «За успіхи в бойовій і політичній підготовці». Цікаво, скільки коштувала мамі ця рекомендація? Хоча військкоми — народ питущий і простуватий. Гадаю, двох пляшок доброго коньяку вистачило!

Не звертаючи уваги на єхидну посмішку, що з’явилася на моєму обличчі, щось зсередини підказувало: це твій шанс, не втрачай його!

Я намагався пригадати, коли вперше замислився про громадське харчування? Може, в мене було голодне дитинство? Ніби ні. Ну й добре, Легпром, то Легпром!

Київ. Вересень 2004 року. Субота.

Я повернувся додому близько першої години ночі. Обережно, щоб не розбудити Світлану зайвим шумом, відкрив двері та на пальцях пройшов у коридор. Та всі мої старання виявились марними. Світлана не спала. Вона сиділа у кріслі й дивилась телевізор.

Я зазирнув у вітальню, здивувавшись голосам, що звідти линули. Вона підвелася, поправила на собі просторий мохнатий халат тигрового забарвлення і клацнула дистанційкою, перетворивши якийсь російський серіал у «Чорний квадрат» Малевича.

— Я вже думала, що засну до твого приходу! — Вона обняла мене, перегнувшись через свій величезний живіт. — Їсти будеш?

— Ні, я ж був на новосіллі.

— Дзвонила Валя зі Швейцарії. — Світлана подивилася на телефон, ніби він мав підтвердити її слова. — Давай присядемо, мені важко стояти.

Ми присіли на диван.

— Уявляєш, лікарі їй визначили для пологів той самий день, що й мені! Двадцять сьоме жовтня! Просто якесь диво! Ми можемо родити з нею одного й того ж дня!

— Ну то й що тут дивного! Пам’ятаєш, адже ми однієї і тієї ж ночі... — почав було я.

Добре, що Світлана пропустила мої слова повз вуха.

— Вона вже знайшла добру лікарню у Цюріху, — продовжувала Світлана. — Не дуже дорогу. Вона хоче, щоб ми родили разом, ти ж не проти?

— Звичайно, ні!

— Те саме я їй і сказала! Уяви собі, ми будемо разом родити через стінку! Сміх та й годі! Адже я пологи бачила лише у фільмах!.. Дмитро захотів взяти участь, допомагати лікарям, уявляєш! Але я не хочу, щоб ти був там поруч. Не хочу! Там від лікарні є маленький готель. Чекатимеш у номері! Гаразд?

— Гаразд.

— Так, і ще Валя сказала, що у Дмитра були проблеми. — Погляд Світлани раптом став винуватим. — Він утікав з дому. Два дні його не було. Зайшов пішки аж за сорок кілометрів. Просто взяв і пішов уздовж дороги. А потім сів на автобусній зупинці та сидів кілька годин, поки місцеві жителі не викликали поліцію. Добре, що вони такі підозріливі, а то застудився б. Саме тоді йшли дощі... Йому професор після цього призначив десять уколів. Зараз він знову в нормі. Може, чаю хочеш?