Андрй Курков - Остання любов президента

Мені все ще чуються усі ці запитання уві сні. Друга ночі. І раптом — ледь чутний стукіт у двері. Стукають кілька хвилин, аж поки я не розплющую очі.

Я фокусую погляд на згасаючому полум’ї каміна. Піднімаюся, і накинувши халат, підходжу до дверей.

— Пробачте, пане президенте, — тихо докладає начальник охорони полковник Потапенко. — До вас Микола Львович поривається. Щось термінове.

— Що в тебе? — запитую я, пройшовши до вітальні, де він дожидався мого пробудження.

— Вранці Казимир оголосить про підвищення цін на електрику, — нервово тараторить Львович. — На п’ятдесят відсотків! Ви розумієте, що це означає?

— Але ж це його приватна електрика, — відповідаю я. — У нас країна з ринковою економікою. Що ми можемо зробити?

— Присядьте! — просить Львович. Потім обертається до чергового охоронця: — Чому стоїш, як бовван, піди приготуй кави!

Поки охоронця немає, Львович нахиляється у мій бік і нервово шепоче:

— Це лише початок! Ви зрозумійте! Він знову буде відключати боржників. А хто в нього головний боржник? Держава! Він і вас відключить! Він скуповував «Обленерго» для того, щоб за одну мить відключити світло по всій країні, зробити себе президентом і знову ввімкнути світло! І от... Ви уявляєте собі, що може статися! А все тому, що вся електрика в руках однієї людини!

— Але ж це Федюк йому дозволив!

— Справді так, але президент Федюк сидить у в’язниці за завдавання збитків державі... До речі, може, ви підпишете зміни до наказу?.. З приводу збільшення найбільшої суми збитків?

— Ти мене не заплутуй! Друга година ночі! — злюся я.

— Добре, добре! — Львович киває. — Нам необхідні термінові заходи...

— Є якісь пропозиції?

— Є.

З виразу його круглого обличчя можна зрозуміти, що пропозиції можуть викликати в мене заперечення.

— Потрібно зібрати парламент, — обережно каже він.

— Коли? Зараз?

— Зараз. — Він дивиться на високий годинник, що стоїть на підлозі. — О четвертій ранку. Не весь. Усю опозицію — вона ненавидить Казимира — і центристів. Тоді голосів вистачить. Ви виступите проти планів Казимира й запропонуєте законопроект...

— Який?

— Я підготував. «Про виробництво дешевої електрики та реструктуризацію державного боргу за спожиту електроенергію». Додамо туди статтю про запровадження мораторію на підвищення цін за електроенергію до наступних президентських виборів. Пройде! Голосів вистачить.

Охоронець повертається до кімнати. За ним — сонна покоївка з кавником.

— Збирай парламент! — кажу я Львовичу.

Він телефонує з мобільного до когось зі своїх.

— Чуєш! План «А»! — каже він і дає відбій.

Я п’ю каву й намагаюсь уявити собі план «Б». Напевне такий план існує, придуманий на випадок моєї незгоди з планом «А».

Немає нічого кращого, аніж виступ перед сонним парламентом. Правду кажучи, я й сам трішки сонний, проте це справі не заважає. У залі витає атмосфера підвищеної відповідальності. Нічні засідання могли б добряче просунути країну в напрямку до Європи, та користаємось ми цією можливістю досить таки рідко. Втретє за два роки.

Результат голосування перевершив мої сподівання. Указ прийнятий і набуває чинності негайно.

Після засідання парламенту мене відводить убік генерал Свєтлов. Він, виявляється, теж не спить ночами.

— Я дам наказ вилучити всі документи по неплатниках за електрику, — пропонує він. — Тоді ми відразу виб’ємо з їхніх рук останні козирі!

— Молодець! Уперед! — напучую я його.

Від парламенту стартують три сотні «мерсів», «ягуарів», «лексусів», розвозячи ще сонних опозиціонерів та центристів по домівках. Я дивлюся з вікна другого поверху на цей бджолиний рух. Краса! Жовті фари проводять по передсвітанкових сутінках красиві подвійні лінії. Машини немов летять на запах далеких квітів, вони поспішають за пилком. Вони хочуть бути першими.

— Ну як? — лунає за плечима задоволений голос Львовича.

Я озираюся.

— Чудово! Проси, що забажаєш! — напівжартома заявляю я.

— Указик підпишіть! Про збільшення суми найбільших збитків...

Я зітхаю, і раптом мої думки прояснюються й стають зрозумілими та конкретними.

— Добре, — кажу я. — Тільки указ не матиме зворотної сили — ті, хто сидять за старим указом, залишаться сидіти!

— Звичайно, — розводить руками Львович. — Навіщо їх чіпати! Адже головне — майбутнє!

— І ще. — Моє обличчя стає непроникливо-серйозним. — Мені треба терміново летіти з державним візитом. До дев’ятої ранку! Розборки з Казимиром повинні проходити за моєї відсутності!