Андрй Курков - Остання любов президента

«За героїзм і самовідданість, виявлені під час захисту майна будинку-інтернату №3 в селі Глухівка Чернігівської області, нагороджується Бунін Дмитро Павлович».

— Твій батько мав таку саму медаль, — сказала мама, прочитавши вголос грамоту в перший вечір. — Срібну. «За героїзм». Ти весь у нього!

Київ. Вересень 1983 року. Неділя. Ніч.

— Дай телефон своїх батьків! — вимагає комендантка гуртожитку.

У кімнаті під стелею горить лампочка без абажура. На одному ліжку, мов нічого не сталося, спить товстуха років тридцяти. На іншому — сидить в одній спідниці, прикриваючи руками худі груди, та, з якою я сюди прийшов. Я не розумів, хто кого мав розраджувати цієї ночі, але п’ятнадцять хвилин тому я підсадив її, допоміг видертись у вікно цього високого першого поверху. Потім проліз сам. Потім вона зняла куртку й светр, сказала, що їй холодно, й пішла в сусідню кімнату, щоб тихцем узяти з тумбочки подруги пляшку «Мадери». А щойно повернулася, як слідом за нею увійшла комендантка Бурчиха і увімкнула світло.

От і вся історія!

— Я не знаю його! — перелякано повторює дівчина з худими грудьми.

— У нас три дні підряд зникають речі! — суворо дивлячись мені у вічі говорить комендантка, жінка-сервант років п’ятдесяти. Вона стоїть у дверному прорізі й повністю займає його своїм тілом. — Дай телефон батьків! Нехай приходять і платять за тебе штраф! Інакше я викличу міліцію!

— Викликайте, — кажу я. Мене охоплює цілковита байдужість. Сьогодні — ніч утрат, але в мене таке відчуття, що втрачати мені більше нічого.

Виявляється, я не правий. Комендантка викликає криком з темного коридору якогось напівп’яного дядю Петю, який тримає мене за руки поки вона дзвонить у міліцію.

— Як ти заліз у гуртожиток? — допитує мене вже у райвідділі на вулиці Щербакова сонний сержант. — Через вікно?

— Так.

— З метою скоєння крадіжки приватного майна?

— Ні.

— А по морді? — Сержант відриває погляд від протоколу, який він складає, та впирається цим бичачим поглядом у моє обличчя.

— Мене дівчина привела.

— Вона тебе вперше бачить!

— Так, але ми познайомились, і вона привела мене в гуртожиток.

— Та послухай, що ти городиш! Як може дівчина першого зустрічного вночі привести до своєї кімнати? Га?

Я знизую плечима. Сержант дивиться на годинник — пів на третю. У кабінет заходить моя мати.

— Що він накоїв? — запитує вона зі сльозами на очах. — Що ти наробив? Чому ти нам не даєш жити! Сволота! Покидьок! Паразит! Ледацюга!

— Заспокойтеся, громадянко, — несхвально дивиться на неї сержант. — Ваш син хотів скоїти крадіжку приватного майна з гуртожитку працівників овочевої фабрики.

Виникає пауза, протягом якої у голові моєї матері пролітають усі можливі сценарії, та її інтонація не міняється.

— Ви зрозумійте! Вони ж без батька росли. Він загинув на полігоні. Військовий, офіцер, капітан. У нього хворий брат, я постійно за братом доглядаю. З роботи — додому, з дому — по лікарях...

— Зрозуміло, — зупиняє її сержант. — Можна, звичайно, обійтися хуліганством, але злісним. Вдертися до жіночого гуртожитку — це ж не шибку розбити!

— Ану, вийди в коридор! — командує мені мати.

«Хто тут сержант?» — думаю я й підкоряюся.

За п’ять хвилин мене повертають у кабінет.

— Наступного разу будеш розумнішим! І думатимеш лише про наслідки! — каже мати і йде.

А мене залишають. Мені дають десять діб, і десять діб я підмітаю територію райвідділу. Мию підлогу на першому та другому поверхах. Потайки граю у очко з шістдесятирічним Зямою, якому дали п’ятнадцять діб за те, що напаскудив під дверима сусідки, яка написала на його дверях крейдою слово «жид».

Київ. Травень 2015 року.

— Ну ж бо, підніміть сорочку, — каже мені особистий лікар.

Прийшов до мого кабінету і командує. Але я корюся. Він слухає моє нове серце. Слухає уважно. Потім прикладає хромований холод стетоскопа до грудей. Слухає легені.

— Веснянки не проходять? — цікавиться між іншим.

— А хіба веснянки можуть пройти? — запитую я, втративши будь-яку надію очистити від них свою шкіру.

— Якщо вони є проявом хвороби, то можуть. Коли ж ні — то залишаться. Природа раптової появи веснянок у зрілому віці недостатньо вивчена.

— Чим же займаються вчені-медики за бюджетні гроші?

— Не веснянками, — признається лікар. — Раком, СНІДом, саркомами. Але коли чесно...

— Чого замовк? — Я обертаюся та дивлюся на цього колишнього військового лікаря, якого мені порадив Коля Львович.