Андрй Курков - Остання любов президента

— Дуже погано чути крики чайок, — кажу я йому та посміхаюся. Він киває та одночасно ставить склянку з чаєм на столик. На його обличчі з’являється невпевнена усмішка у відповідь.

— Я миттю! — гукає він і квапливо піднімається.

За п’ять хвилин я чую наближення чайок. Визираю у вікно, але там я їх не бачу. Вони внизу, на березі. Їхні крики стають усе голоснішими, і лунають вони на фоні зітхань тихого моря, що дуже заспокоює нерви. Шиплять та шумлять хвилі. За хвилями чуються ще якісь лагідні звуки. Чудова атмосфера для медитації. Я повертаюся до Майї. Мені здається, що вона зараз прокинеться, під крики чайок, цей день та й увесь рік мине в неї у щасті та злагоді з собою. А можливо, навіть і зі мною?

Мій погляд піднімається під стелю. Зупиняється на ледь помітному білому, як і колір стелі, динаміку у верхньому куті зліва від дверей. Перевіряю інші кутки — там також приховані динаміки. Крики чайок «а-ля квадро»! Чудово! Поєднання природи й акустики. А Майя спить. Ні, вона звичайно, все чує. Ця музика йде прямо у її сон, у якому вона, мабуть, лежить у солярії окремого кабінету ресторану «Метрополь». Лежить, відчуваючи штучне сонце кожною клітинкою свого оголеного тіла. А поруч сидить хтось одягнутий, насолоджуючись її насолодою, зазираючи у солодку, яскраву пащеку солярію, як у величезний гріль, на якому вкривається апетитною скоринкою довгоочікуваний шматочок м’яса.

Я відчуваю наближення приступу людинолюбства та демократії. Не дай Боже, вона побачить мене таким! Тоді я пропав!

Швиденько йду до сусідньої кімнати. Помічник знову зістрибує з крісла. Я заспокоюю його жестом. Долонею привітно наказую сидіти. Потім прошу зробити мені чаю.

Тут також кричать чайки: такі ж самі динаміки на стелі.

Помічник помічає мій погляд та невпевнено шепоче: «Можливо, трішки голосніше?»

Я заперечливо хитаю головою. Він киває мені у відповідь. Виходить. Лише тоді, коли він виходить, я розумію, що він досить тепло, по-домашньому одягнутий. Він тут більше вдома, ніж я. Чому? Та тому, що я стою голий, а на ньому мішкуваті чорні брюки і темно-синій светр. Теж мішкуватий. I саме ця мішкуватість робить його таким домашнім. Шкода, що я не помітив, яке взуття у нього на ногах.

Мій погляд піднімається до стелі, у інший кут. I я бачу спрямовану на мене камеру відеоспостереження. Цікаво, на яку частину тіла дивиться зараз охорона? Чи, можливо, ніхто ні на що не дивиться?

Ні, потрібно у щось одягтися. Дивно, але найулюбленішим з моїх халатів виявився той, який я отримав у подарунок від російського президента на 400-річчя роду Романових. Я зазираю у спальню, дивлюся на Майю, яка солодко спить, накидаю халат та повертаюся до сусідньої кімнати, де помічник вже поставив біля журнального столика друге крісло, розмішав цукор у моїй кришталевій гранчастій склянці та послужливо поставив поруч пляшку «Аберлора», відеречко льоду та широку низьку склянку для віскі.

Київ. 14 квітня 1992 року. Вечір.

Здається, я розуміюся на людях. Раніше я не помічав у собі цієї якості, але той факт, що мій план спрацював на усі сто, примусив мене замислитися про свої здібності.

Так, ми викликали «швидку». Буквально через п’ятнадцять хвилин до моїх дверей подзвонили. Я зустрів на порозі та провів до кімнати молоду жінку-лікаря та санітара.

— Ви хворий? — запитала жінка в отця Василія.

Батюшка знітився, і поглянув на мене.

— Він помер, — почав я роз’яснювати, але минуло ще кілька хвилин, поки жінка-лікар та санітар почали щось розуміти.

Понад усе я боявся жінки. У неї був дуже благополучний вигляд. Очі підфарбовані, нігті з манікюром, вії подовжені. Коротше кажучи, фарбована білявка — найпримхливіше створіння з усіх можливих. Принаймні, так я міркував до цієї миті.

Але помилився. Згодом вони не відмовилися і від кави з коньяком. Сума у двадцять тисяч купоно-карбованців їх цілком влаштовувала.

— Звідки везти? — уточнив санітар.

— З Берківців на Труханів. Але там ще від мосту буде чотириста метрів, — пояснив я.

Санітар перезирнувся з жінкою.

— Я вийду на хвилинку, переговорю з Петром!

Я зрозумів, що Петро — це водій, найголовніша постать у цій справі.

Санітара не було близько п’яти хвилин, та коли він повернувся, з його вигляду було зрозуміло: треба поспішати!

I ми поїхали.

П’яного Сєву знайшли досить швидко. Він сидів під накриттям на одному з уже доведених до ладу пам’ятників.

— А! Ви за євреєм? — впізнав мене Сєва. — Забирайте його!