Андрй Курков - Остання любов президента

Майя зацікавилася запеченими у соусі карі рябчиками. Я схвалюю її вибір. Я також хочу рябчиків. I шампанського. У мене погані передчуття. Їх потрібно змивати, щоб вони осідали глибше. Цьому святу ніхто не повинен зашкодити! Show must go on! Нехай навіть таке собі маленьке, домашнє шоу.

Ми намащуємо шматки індички журавлиновим желе, а Львович стає все більш напруженим. Постійно дивиться на годинник.

— Ти кудись поспішаєш? — цікавлюся я.

— Ні-ні! — поспішає відповісти він. — Просто на нас чекає ще один святковий сюрприз! За дванадцять хвилин...

— Цікаво...

— Але для цього потрібно буде вийти на терасу, — додає він.

— Гаразд.

Ми переглядаємося із Зельманом та його гарненькою дружиною. Вона справжня кримська татарка. Звати Лейла.

— А як буде татарською «Новий рік»? — запитую я в неї.

— Ен’и йил, — відповідає вона лагідним голосом.

— А «любов»?

— Савг’єлик.

— Гарна мова, — зачудовуюся я.

На терасі прохолодно, але ми накинули пальта і дублянки. Над морем висить темне небо. Під ним мерехтять вогники корабля, що підійшов до берега.

Львович передає команду по мобільному телефону, і небо розсипається іскрами салюту. Миттєві різнокольорові мозаїки фейєрверків витісняють темряву. Навіть офіціантки, які винесли піднос з келихами та шампанським, не можуть відірвати погляду від розмальованих небес.

— Це вам подарунок від Російського флоту! — самовдоволено пояснює Коля Львович.

— Від російського? — дивуюся я. — А від українського?

— Від українського теж буде, — обіцяє мені Львович. — Перше слово — гостям. Господарі завжди говорять останніми.

— Останнє слово дають не господарям, а звинуваченому! Ти переплутав.

— Похмурі у вас жарти в цьому році! — шепоче Львович. Кидає погляд на Зельмана, потім на шампанське.

Зельман розуміє усе без слів. Високі кришталеві келихи-трубочки наповнюються царським іскристим напоєм.

Київ. 14 квітня 1992 року. Ніч.

— Чого ти клюєш носом! — кричить на мене Жора. — Швидше рухайся!

А мені важко. Він витяг мене з ліжка телефонним дзвінком. Було ще не дуже пізно, близько одинадцятої, але після цілого дня пригод з гранітним пам’ятником я дуже хочу спати. А тут ще він.

— Негайно чеши сюди! Славко та Юлько уже їдуть! О першій ночі будуть гості!

Які в біса гості можуть припертися до ресторану о першій ночі? Голодні? Навряд чи! Наш ресторан взагалі-то не дуже годує. Ні, люд ходить. Але ходить, щоб випити та пошептатися. Двері постійно зачинені зсередини. Чекали п’ятьох? От вони і прийшли, і, поки не підуть, ми мусимо їх обслуговувати. Вірніше, обслуговувати їх мусять Славко та Юлько, а я щось на кшталт обличчя закладу. Закладу, який досі немає вивіски. Лише адреса та двері.

Але Георгій Степанович, якого в мене язик не повертається назвати на ім’я по-батькові, з кожним днем жвавішає все більше й більше. Радість вже світиться у його очах. I від сьогоднішнього дня він чекає чогось особливого. Пообіцяв, що сам також приїде, щоби бути впевненим. У чому впевненим? Хер його знає!

Славко та Юлько зустрічають мене припухлими та втомленими обличчями. У мене, мабуть, таке ж.

Жора метушиться.

— Швидко підметіть під столами! — командує він. — А ти, — обертається до Юлька, — протри столи і посуд!

У підсобці я зазираю до холодильника. Вчорашня баранина, шинка, сири, включаючи польський «Рокфор».

У мертвій тиші дзвонить телефон. Жора підстрибує, хапає слухавку.

— Так, так, відчиняю! — відповідає він і кидається до дверей.

Усередину заходять четверо чоловіків підозріло інтелігентного вигляду. Вони ніби маскуються чи, можливо, костюми одягли вперше у житті.

У будь-якому випадку така вже у них невпевнена постава. І руки міцні. На обличчях — відчуття ніяковості.

Жора садовить їх за столик і поглядом підкликає мене.

Розхвалює їм горілку «Николай». Вони йому вірять та замовляють пляшку. Усе інше замовлення приймаю я: томатний сік, оселедці, млинці з ікрою, фаршировані яйця, салат з печінкою тріски...

Навіть я розумію, наскільки банальний смак у наших гостей. Але моя справа — схвалити замовлення, посміхнутися та піти у підсобку. Там вже Юлько настругає їм і салату, і що захочеш. Хоч він і не кухар, але у армії служив у офіцерській їдальні, так що дечому він там навчився. Навчився воєнному сприйняттю їжі.

Горілку приношу та наливаю особисто я. Коли я наближаюся, вони замовкають. Але тільки першого разу. Коли я підходжу знову, щоб наповнити їхні стопки, розмова не затихає. Обличчя гостей вже розчервонілися. Двоє послабили вузли своїх позбавлених смаку краваток. Один взагалі зняв піджак та повісив його на спинку стільця.