Він, не відриваючи погляду від дороги, простягнув мені довгий конверт.
З конверта я насамперед витяг візитівку Догмазова. На ній з’явилося якесь нове звання. Тепер він у додаток до усіх своїх регалій, став ще й почесним професором Києво-Могилянської академії та співголовою Комітету по державним преміям у галузі містобудівництва.
Сам лист виявився лише запискою. Чотири речення.
«Прийміть наші щирі співчуття. Я гадаю, що зараз варто змінити сферу діяльності. Ваш кабінет вже готовий. Віктор Андрійович Вам його відразу покаже».
Підпис Догмазова, хвацько закручений, у чомусь імператорський, стояв на самому низу стандартного аркуша.
Мої пальці раптом відчули незвичайність цього паперу. Я придивився, потім підняв його на рівень очей і у розсіяному світлі зустрічних машин побачив водяні знаки — рівномірно розкидані державні тризуби.
— Віктор Андрійович — це ви? — уточнив я у водія.
Той кивнув.
— Я відвезу вас додому, допоможу занести речі. А потім зачекаю в машині. Мене попросили показати вам кабінет вже сьогодні.
Я кивнув. Мені дійсно хотілося відволіктися. Кортіло пірнути у щось глибоке та непрозоре, щоб ніхто мене не бачив, не знав та ні про що не розпитував! Звичайно, розраховувати на здійснення цих бажань на новому робочому місці було б марною справою. Але у будь-якому випадку я там буду новою людиною, і до мене, як до нової людини, будуть усі ставитися спочатку з обережністю та осторогою, будуть приглядатися. А я тим часом відпочину душею, спробую повернутися до тями, знайти той робочий ритм, який понесе мене далі життям, як швидкий потяг. І чим менше буде часу на «визирання у вікно», тим краще.
Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Вечір.
Якщо мій рік мине так само легко і спокійно, як і цей перший день року, я буду щасливим. Обід за величезним овальним столом із горіхового дерева. Коля Львович, кримський губернатор з дружиною, Майя у вечірній сукні з декольте, яке відкривало на диво пружні, ніби надуті груди. Стіл розрахований на дванадцять осіб, але де узяти стільки вартих довіри та дружби людей? Я би ще посадив за цей стіл Свєтлова. І також ще цього лікаря, який встиг мені нашептати про свої підозри стосовно сердечного стимулятора. Можна було б «витягти» з-за столу Колю Львовича та посадити його за журнальний. Але тут я можу помилятися. Адже він тут, зі мною. Він зі мною увійшов у цей рік, отже, буде цілий рік біля мене. Ось лише запечена індичка здається для нас завеликою. Звичайно, можна недоїдки відіслати на кухню обслузі. Також можна нагодувати помічника. Вранці ми з ним чудово попили чаю. Я так розчулився та перейнявся його банальними думками та проблемами, що заледве не запитав, як його звати. Добре, що не запитав. Інакше це був би початок кінця. Його кінця, звичайно.
— Шампанське з Масандри, — вказує жестом на велику пляшку губернатор Зельман. — Найкраще. Таке подавали царям!
— Тоді відкривай! — киваю йому я.
Львович позирає на старшого офіціанта, і, поки Зельман морочиться з пляшкою шампанського, навколо столу виникає рух, своєрідний танець-хоровод молоденьких офіціанточок у міні-спідничках та білих фартушках, які розставляють закуски. Десь згори лунає неголосна романтична музика, а слідом за нею і знайомий оксамитовий голос. Старовинний російський романс «Отвори потихоньку калитку» лунає дуже до речі. Я намагаюся пригадати ім’я співачки, але сьогодні моя пам’ять напрочуд поверхнева. Я пам’ятаю лише вчорашній день. Усе інше вкрите асфальтом якоїсь особливої, важкої втоми.
— Хто це співає? — я впиваюся запитливим поглядом у Львовича.
— Руслана.
— Ага! Добре співає!
— Може, голосніше? — послужливо запитує старший офіціант.
Я зупиняю його рухом вказівного пальця. Цей жест з дитинства означає: «Ні-ні!».
Офіціант відходить.
А царське шампанське вже іскриться у високих кришталевих келихах-трубочках.
Коли ми підносимо келихи, з грудей Львовича долинає неголосна електронна мелодія мобільника. Він ледве стримує спокійний вираз обличчя та, не звертаючи уваги на дзвінок, піднімається та цокається з нами. Потім не кваплячись п’є шампанське. I лише коли келих спустошено, він ставить його на стіл та дістає телефон. Я слідкую за його зосередженим обличчям. В очах з’являється неспокій. Він щось шепоче у слухавку. Дає відбій. Починає нервово їсти заливну осетрину. На мене не дивиться. Отже, щось не те. Гаразд, розмірковую я, усі погані новини подають в нас на десерт!
Читать дальше