Андрй Курков - Остання любов президента

Очі нишпорили у пошуку ікон, але ікон у цій церкві не було. Лише дерев’яне різьблене розп’яття на стіні.

Наступного ранку в «Саду Льюїса Керролла», де досі цвіли троянди, ми висипали на розпушену землю прах з двох маленьких урн. Садівник у чорному костюмі з краваткою дав нам у руки невеличкі грабельки. Світлана знову плакала. Біля неї плакала і Міла. А я цими грабельками змішав прах Олежика й Віри із землею. Після цього садівник приніс два саджанці троянд та посадив їх тут на відстані не більш як двадцять сантиметрів одну від іншої.

— Це не заблизько? — запитав я.

Міла переклала моє запитання.

— Цвілінге. — Садівник знизав плечима. Потім сказав ще кілька слів.

— Вони ж близнюки, — переклала Міла. — Але якщо ви наполягаєте, він може їх розсадити.

— Не треба, — крізь сльози промовила Світлана. — Не треба їх розсаджувати, вони ж близнюки.

Міла провела нас до готелю. Вже коли ми прощалися, вона дала нам свою візитівку й пообіцяла наглядати за трояндами.

У великому конверті, що ми отримали у лікарні, лежали полароїдні квадратики фотографій наших малюків, їхні свідоцтва про народження та, окремо, свідоцтва про смерть, пластикові наручні іменні браслети для немовлят, щоб їх випадково не сплутали. На одному було написано «Vira», а на іншому — «Oleg». Там також лежали два прозорі пакети з русявими кучериками. Теж підписані.

Я підійшов до вікна і поглянув на озеро. Тут нічого не змінилося за кілька днів. Озером плавали яхти. У небі світило сонце. На лавочці біля самого краю води хтось сидів. Ми самі ще кілька днів тому очікували на диво, котре могло змінити наше життя. Тепер ми вже нічого не очікували. Потрібно було збирати речі та їхати. Свій біль ми теж звідси заберемо. У Швейцарії він нікому не потрібний. Що ми тут залишимо? Дві троянди?

Уночі я прокинувся від крику немовляти. Крик долинав з-за стіни. Спочатку я подумав, що це жахливий сон. Але потім зрозумів, що це кричить новонароджена Дмитра та Валі. Світлана також прокинулася і жадібно слухала плач дитини.

Ми лежали мовчки. Накрившись ковдрою, але не притуляючись одне до одного. Я згадував, як в останню ніч вагітності Світлани грався долонею з малюками, які ще не народилися. Згадував, як вони «бігали» всередині живота. Можливо, вони благали про допомогу? Можливо, вони плекали на мене надію?

«Кепський з мене батько,» — подумав я.

Сльози знову текли моїми щоками. Я підвівся, накинув на себе халат і вийшов на балкон.

Прохолодне повітря було просякнуте свіжістю озера. Я дивився на озеро і уявляв його вкритим товстою кригою. Неподалік від берега — простора ополонка. Такої ж місячної ночі я підходжу в халаті до берега, роздягаюсь та, обпікаючись, заходжу голим у холодну воду. Занурююся по шию, а потім пірнаю та запливаю під лід. Пливу під кригою доти, поки в моїх легенях не закінчиться повітря. А коли закінчується повітря, закінчується й усе інше. I мені вже не страшно й не холодно.

«Тепер у мене троє померлих дітей, — міркую я з жахом, згадуючи свою першу дружину, теж Світлану, і ніч у київському пологовому будинку. — Київ, Цюріх, — думаю я, — від зміни місця моя доля не міняється...»

Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Ранок.

Майя все ще спить, але зараз її заплющені очі спрямовані в стелю. Я підходжу до вікна і дихання моє призупиняється від задоволення. Над морем піднімається сонце. Його проміння, відштовхуючись від спокійної води, мчить безперервною хвилею яскравого світла до берега. Розбивається на тисячі сонячних зайчиків, які стрибають зимовим парком, стінами держдачі, стовбурами кипарисів та смоківниць. Далеко на обрії стоїть на сторожі миру та порядку якийсь кораблик. Як все гарно! Я хочу усім пробачити та зробити усім подарунки.

Я повертаю свій погляд на Майю. Їй також можна пробачити. По-перше, тому, що вона — жінка, яка спить. По-друге, вона жінка з характером, який не властивий більшості жінок. Хоча, згадуючи жінок із мого життя, можна сказати, що мало в кого з них був характер, властивий жінкам. Або навпаки, усі їхні характери були типово жіночими. Мабуть, я неправильно розумію жіночність. Внутрішньо я постійно відштовхуюся то від Джоконди, то від Мона Лізи чи від якої-небудь донни з немовлям.

До моїх вух долинає далекий крик чайок. Я прочиняю вікно, і до спальні вривається холодне солонувате повітря. Знову озираюся на Майю. Йду та підтягаю її ковдру догори, щоб прикрити оголені плечі. Зачиняю вікно. Зазираю до сусідньої кімнати. Помічник сидить у кріслі перед журнальним столиком і п’є чай. Піднімає на мене погляд і я бачу, як його пронизує судома шанобливого переляку. Я застав його за відпочинком! Але в мене чудовий настрій! Мені лише не вистачає якихось дрібниць.