— Зачекаємо? — запитую я.
Чекаємо більше години. Зустрічаємо кожну «швидку допомогу», що під’їздить, але марно. Лише незнайомі обличчя.
Отець Василій вирішує порозмовляти з кимось із водіїв. Повертається за п’ять хвилин незадоволений та розчарований.
— Ніхто не хоче.
— У мене є ідея, — кажу я. — Поїхали назад!
Ми повертаємося на Правий берег, зігріваємося у мене чаєм. А потім я викликаю телефоном «швидку». Вже близько п’ятої. Якщо мій план спрацює, ми встигнемо забрати пам’ятник з цвинтаря якраз перед закриттям похоронної контори. Головне, щоб Сєва був на місці!
Цюріх. Кінець жовтня 2004 року.
Посада цієї жінки в дослівному перекладі з німецької звучала приблизно так: консультант з поваги до смерті. А може, це Міла так сумно пожартувала, коли ми підійшли до коричневих різьблених дверей у її кабінет, розташований у невеличкій церкві поруч із лікарнею. У цій церкві не було парадних воріт. Лише високі двері, також прикрашенні різьбленням. Янголята, дерева, квіточки. Потім короткий коридор. Праворуч — інші різьблені двері, перед якими ми зараз і зупинилися. А далі коридором — подвійні двері з вітражами.
Жінці, яка зустріла нас у кабінеті, було років із сорок. Чорне плаття-балахон підкреслювало її виразне обличчя з трішки важкуватими вилицями. Великі перські очі були акуратно підведені синім. Вона привітно кивнула та вказала жестом на важкі дубові стільці.
— Бог навчає сумувати і радіти. У вас зараз — час скорботи. Слухайтеся свого серця. Діліться своїм горем з ближніми. Звертайтеся з молитвами до Всевишнього, і Він вас почує...
Я трішки здивовано поглянув на Мілу. Вона сама мало що розуміла. Та продовжувала перекладати.
— Я підготувала для вас деякі матеріали, які допоможуть вашій дружині впоратися з цією трамвою. Головне — не ховати у собі це горе, не залишатися з цим горем наодинці. Будь ласка!
Жінка простягла мені кілька брошур.
— Там є корисні поради психолога, крім цього — адреси веб-сторінок для батьків, у яких померли діти. Ви зможете за допомогою Інтернету налагодити відносини з людьми, які теж пережили таке горе.
Я гортав брошури, тупо впивався поглядом то в німецький, то у французький текст. І кивав.
— А зараз давайте поговоримо про мить прощання з вашими дітьми. Ви маєте вибір. Їх можна поховати на цвинтарі, тут неподалік. Це, звичайно, коштує чималих грошей, але ті, що померли в нашій лікарні, мають невеликі знижки. Якщо бажаєте, їх можна кремувати. На кладовищі є дитяча ділянка — «Сад Льюїса Керролла». Можна змішати попіл із землею й посадити на цьому місці дві троянди. Троянди можете назвати іменами своїх дітей, і вони будуть вигравірувані на бронзових табличках, які поставлять разом із квітами. Було б дуже добре, якби ви прийняли рішення вже сьогодні.
Я був удячний Мілі. Вона, як виявилося, перейнялась нашим горем та не хотіла нас залишити, поки всі питання не будуть вирішені.
— Я піду чогось попоїм, а потім почекаю вас тут, на лавці, — сказала вона, запитливо поглянувши на безхмарне швейцарське небо. — А ви поки що порозмовляйте з дружиною.
Світлана сиділа у кріслі перед вікном. Постіль була зім’ята, ніби вона намагалася заснути й не змогла.
— Ну як ти? — неголосно запитав я, підійшовши до крісла.
— Погано, — видихнула вона. Обернулася. У її очах вже не було сліз. У них було порожньо.
— Нам потрібно дещо вирішити, — знехотя заговорив я.
— Що там у тебе за книжки? — не звертаючи уваги на мої слова запитала Світлана.
— Ці брошурки дали мені у церкві. Для батьків, які втратили своїх дітей.
— Дай поглянути.
Я подав Світлані брошурки.
Зашурхотіли у тиші паперові сторінки. Вона щось шепотіла собі під ніс. Я стояв. Спочатку стежив за її обличчям, а потім перевів свій погляд на вікно. Дивився на підстрижені дерева, на непорушність світу за вікном.
Кінець кінцем, рішення приймав я.
Наступного ранку ми втрьох із Мілою назавжди попрощалися з нашими малюками в цій самій церкві, що поруч із лікарнею. «Консультант з поваги до смерті» прочитала кілька молитов. Ми зі Світланою сиділи з кам’яними обличчями. В очах стояли сльози. Міла заливалася плачем, мовби це не ми, а вона втратила своїх дітей. Дві білі картонні труни, дуже схожі на коробки з-під великих ляльок, «в’їхали» до ніші, що відкрилася у стіні. Після цього ніша закрилася і мене пронизав раптовий жах. Я дивився на поліроване коричневе дерево церковної стіни, дивився туди, де щойно піднялася та опустилася одна з дерев’яних панелей. Мені здалося, що я на мить побачив той, інший, світ, до якого переходять після смерті. Мені здалося, що я побачив полум’я або світло, яке майнуло звідти.
Читать дальше