Андрй Курков - Остання любов президента

Добрий водій «тридцятого» автобуса уже рушив із зупинки, але пригальмував, щоб підібрати нас біля воріт кладовища. Усе таки саме кладовище діє на людей по-особливому: робить їх добрішими, людянішими. Чи чужа смерть робить їх добрішими? Адже йому, водієві, могло б спасти на думку, що ми йдемо з похоронів?

«Дмитрик уже, мабуть, чекає не дочекається своєї лікарської ковбаси», — міркую я.

Думаю і посміхаюся. Адже у очах Дмитра теж з’являється доброта, коли він нас бачить. А у наших очах, мабуть, з’являється жаль і співчуття. Так він і продовжується, цей нескінченний людський обмін. Жаль і співчуття в обмін на лікарську ковбасу та доброту!

Цюріх. 28 жовтня 2004 року.

Перш ніж зайти до Світланиної палати, я хвилин п’ять стояв під дверима та прислухався. Я не почув жодних звуків. Подумав, що вона спить. Я тихенько прочинив двері.

Світлана лежала на ліжку й дивилась у стелю. Блідість її обличчя налякала мене. Протягом усієї вагітності її обличчя було блідим, але зараз до цієї блідості додався ще синій відтінок. Відтінок смерті.

Добряче злякавшись, я швидким кроком підійшов до її ліжка. Хотів переконатися, що вона жива.

Вона повернула голову набік, подивилася на мене. I тут тиша вибухнула, розірвалася. Світланине обличчя стислося, наче від болю. З очей потекли сльози. Вона заридала, невпинно шепочучи: «Пробач мені! Заради Бога, пробач! Пробач».

Я став перед ліжком на коліна. Нахилився до неї, обійняв.

— Пробач мені, заради Бога! — шепотіла вона крізь сльози.

Я не знаю, скільки часу вона плакала. У мене більше не було годинника, і я не знав, куди він подівся. Мабуть, загубив. Але у якусь мить Світлана замовкла. Вона зупинила свій погляд на моєму обличчі. Її погляд про щось благав. I блідість її раптом стала вже не такою страшною.

— Я тебе кохаю, — прошепотів я та погладив її по щоці.

— Вони такі маленькі, такі гарні, — прошепотіла Світлана. — Мені їх приносили. Чистеньких, помитих, одягнених. Хлопчик був у блакитних повзунках, а дівчинка — у рожевих... Дали їх потримати! Я їх тримаю, а вони мовчать! Я їх колишу, а вони мовчать!..

Зі Світланиних очей знову полилися сльози. Я підвівся з колін і присів біля неї на ліжко. Поклав свою руку на її плече, яке здригалося від ридань. I сам заплакав. Тут можна було не стримувати сліз. Тут не було чужих.

I ми плакали разом. У дивній траурній тиші цієї кімнати, що не мала нічого спільного зі звичайною лікарняною палатою.

— Здалося б їх якось назвати, — прошепотів я через деякий час. — Давай ти назвеш дівчинку, а я — хлопчика.

Світлана погодилася. Замислилася. Потім відповіла:

— Віра.

— Олег, — прошепотів я.

— Чому Олег? — здивувалася Світлана.

Я не знав, що відповісти.

— Просто так, гарне ім’я.

— Віра і Олег, — промовила вона, прислуховуючись до звучання імен. — Добре.

За вікном кімнати було вже темно. А ми все мовчали. Я сидів у кріслі, праворуч від дверей. Світлана лежала, підклавши під голову дві подушки. Я бачив її очі, чув її дихання. Вона час від часу повертала голову та дивилася на мене.

— Може, підеш у готель? — запитала раптом. — Трішки поспиш?

Я заперечно хитнув головою.

— Вимкни світло, — попросила вона.

Я вимкнув. І кімнату крізь незавішене вікно наповнила вулична нічна темрява.

Крим. 1 січня 2016 року.

Ну от, дочекався. Темно і тепло. Поруч — жіноче тіло, яке щойно перестало прикидатися пристрасним.

Я прислухаюся до подиху Майї. Не чути. Чому вона відвернулася від мене? Я їй не цікавий?

Настрій в неї і без того був не дуже гарним. Їй кортіло у «Метрополь», у Москву. Тепер вона вже точно там. А я тут сам у цілковитій самотності. Жіноче тіло не враховується. Його власниця — у Москві.

Зітхаю. Стаю на ноги. Тепла підлога приємно пестить п’яти.

Віконце з краєвидом на невидиме море. Я стою перед ним. У склі замість моря — моє відображення. Дивно, що ліхтарі не горять. До чого б це?

Я покидаю спальню. Тихенько причиняю за собою подвійні двері. Рука тягнеться праворуч. Клацає вимикач. Спалахує світло, і відразу ж з крісла підстрибує мій помічник. Протирає очі, витріщається на мене голого. Дивиться мені у пахвину.

— Ну ти, — хрипким голосом відриваю я його погляд.

Погляд з важкістю відривається.

— Твій президент не тут, — показую я пальцем на свою відкриту пахвину. Потім піднімаю цей палець та стукаю себе по лобі. — А тут! Твій президент тут! Віскі й льоду!