Андрй Курков - Остання любов президента

Львович обернувся. У його погляді прослизнула повага.

— Цей рік для нас буде важким роком, пане президенте, — офіційним голосом застеріг він. — Для вас особливо...

Я зітхнув. Зрозуміло, що Львович може зараз продовжити та викласти мені свою думку докладніше. Але я не хотів чути поганих новин. Я хотів віскі й тиші. Я хотів прекрасного. Дотикнутися до прекрасного. Можливо, навіть не до жінки, а до мистецтва. Жінка старіє, а предмети мистецтва — ні.

— Слухай. — Я облизав пересохлі губи, зазирнув Львовичу у вічі привітно та проникливо. — Давай про все погане поговоримо завтра. Можна навіть з самого ранку, щоб зник апетит. Вже час усім сідати на дієту. А зараз добре було б віскі та мистецтва!

— Якого? — з готовністю перепитав він.

— Віскі? «Аберлор». А мистецтва? Накажи привезти якого-небудь талановитого та розумного кримського художника з його картинами.

— Татарського?

— Справжній талант не має національності. Будь-якого!

Київ. 1 травня 1992 року.

— Все на хер! — весело вигукує Жора, крокуючи бадьорою збудженою ходою залом клубу-ресторану. — Післязавтра прийдуть нові власники! А нам, молодим, час йти далі!

Я дивлюся на нього і намагаюся зрозуміти: кого саме він має на увазі під словом «молодий»? Цей п’ятдесятирічний із сивими скронями, подвійним підборіддям, що залишились йому у спадок від бурхливої комсомольської юності, кволими щоками, дуже помітними, коли він поголений до стану щойно полакованого паркету? Хто тут «молодий»? Ну я ще можу себе вважати молодим. Та й уважаю. Але мовчки. Тому що ця якість — тимчасове явище, на відміну від, скажімо, кмітливості, розуму, освіти, нехай навіть незакінченої заочної вищої.

— Послухай-но, — зупиняю я Жору Степановича.

Він зупиняє свій розпалений погляд на моєму обличчі.

— Негарно, — докоряє він мені. — Я все ж таки старший за тебе на п’ятнадцять-двадцять років, я...

Він підшукує слова, щоб підкреслити різницю між своїм статусом та моїм. Але ж в мене немає статусу. Зате я дійсно «молодий».

— Ти хоч іноді називай мене на ім’я-по батькові, — повчає він. — Перед чужими обов’язково!

— Гаразд, Жоро Степановичу, — всміхаюся я.

У мене чудовий, грайливий настрій. Мені не важко прощатися з цим клубом-рестораном. Мені взагалі не важко прощатися зі сторінками своєї біографії. Особливо, якщо нічого цінного до моєї біографії вони не принесли.

Жора підходить до холодильника. Ліниво відкриває та зазирає усередину.

— О! — вигукує він.

Я також зазираю туди через його плече. Бачу там силу-силенну їжі. Я знаю, що у морозильній камері є ще кілька кілограмів філе ягняти, курчата та риба.

А Жора Степанович завмер, міркує. Я знаю, про що він думає. Йому шкода, що увесь цей харч пройде «повз свято». Також я знаю, що його комсомольські свята з дівчатами та вогнищами, з ночівлями у «санаторіях вихідного дня» також уже закінчилися. І вже більше не повторяться у своїй первозданній красі та легкості. Усе буде інакше. І я намагаюся собі уявити, як веселяться обрезклі, втомлені, постарілі комсомольці. Які дівчата до них приходять? Також постарілі? Та ні, навряд чи. Постарілих вони не покличуть. А нові красуні не будуть такими легкими та завзятими, як до революції-невидимки 1991 року.

— Георгію Степановичу! — гукаю я його.

Він здивовано озирається.

— А можна я з цими харчами маленьке свято організую? Для своєї сім’ї. Ми тут усе приготуємо, та й приберемо самі. Ну, щось ніби премії за добру службу.

— Кому? Тобі премію? — єхидно перепитує він, але вираз його обличчя раптом змінюється. Він щось прикидає у голові, замислено дивиться на стелю, на вкриті пилом плафони світильників. — А що? — раптом погоджується він. — Давай, щоб завтра усе зжер! Я також, можливо, підійду. Сам будеш готувати?

— Разом з мамою, — відповідаю я, уявляючи, як зрадіє мати такій пропозиції. Це як раз у стилі її практичного підходу до життя. Адже ціна їжі не входить до вартості холодильника!

Київ. Листопад 2004 року.

Уже втретє я навмисно приходжу пізніше з роботи, але постійно застаю вдома одну й ту саму картину. За столом у вітальні сидять Світлана та Жанна. П’ють чай з коньяком. Мовчать. Я вітаюся та йду до свого кабінету. Присідати до них за стіл немає жодного бажання. Помовчати я можу і сам. У своєму кабінеті, відразу після повернення з Цюріха, я влаштував тимчасову спальню. У мене тут диванчик праворуч від письмового стола та навпроти книжкової шафи. Я запарюю собі м’ятний чай — і чого це до мене причепився цей м’ятний аромат?