Андрй Курков - Остання любов президента

— Пробачте, будь ласка. — У мій невиразний важкий сон намагається прорватися дзвінким дзвіночком жіночий голос.

Перед столом, за яким я досі сидів у компанії двох поліцейських, що охороняли мій сон, стоїть дівчина років двадцяти п’яти. Зачіска — білий їжачок. У вухах сережки, на тонких пальцях кілька перснів. Джинсовий костюм та гостроносі шкіряні напівчобітки.

— Мене звати Міла, я перекладач.

— Ну перекладайте! — сонним голосом бурмочу я.

— Поки ви спали, вони все перевірили. — Вона киває на поліцейських. — Ви просто забагато випили...

— А що, тут багато не п’ють? — дивуюся я.

— Та не в тому річ. — Міла присідає навпроти. — Ви ламаною англійською розповіли барменові, що вбили своїх дітей... Ще хтось зателефонував у поліцію й повідомив, що підозрілий чоловік в одязі зайшов в озеро. Бармен тому і викликав поліцію.

— Я не вбивав своїх дітей. — З моїх очей раптом течуть сльози. — Я ніколи й нікого не вбивав у своєму житті!..

Хотілося плакати, голосно, не звертаючи ні на кого уваги.

— Вони все знають. Поки ви тут спали, вони все перевірили. Вас розшукують, ви ж залишили свою дружину у лікарні...

Лікарня? Я втупився у худорляве личко Міли. Намагаючись навести різкість в очах за рисами її обличчя, за золотими сережками.

— Котра година? — запитую я, помітивши, що з моєї руки зник годинник.

— Чверть на п’яту.

— А де я?

— Ви в Резлітайлі.

— Далеко від Цюріха?

— Двадцять сім кілометрів.

— А як я сюди потрапив?

— Пробачте, не знаю. — Міла дивиться на мене добрим материнським поглядом. — Вони вас відвезуть. Я теж під’їду з вами до лікарні. Не турбуйтесь, платити не потрібно. I за переклад вони мені заплатять. — Вона має на увазі поліцію.

Крим. 31 грудня 2015 року.

Деякий час я хочу побути сам. Інцидент на набережній вибив мене з колії, але, як виявилася, не надовго. Майя спустилася до моря, щоб не заважати моїй короткочасній депресії. А до кабінету зазирнув Коля Львович з пляшкою віскі.

— Телефонували з Києва, — повідомив він. — Ваше новорічне привітання українському народові вийшло просто чудовим.

— А ти хоч сам його бачив?

— Передостанній варіант бачив, але зараз трішки змінили фон. Мені все розповіли по телефону. Свєтлов бачив. Йому сподобалося.

«Коли сподобалося Свєтлову, значить, все гаразд», — міркую я.

Я знову дивлюся на Львовича. Хитрющий жук, знає, що з усієї їхньої бісової компанії я більш за все довіряю Свєтлову. Гаразд!

— До речі, з мене пляшка, — весело кажу я, киваючи на віскі. — Ти ж урятував мене від кримінальної частини нашого народу!

Коля Львович скромно ніяковіє.

— Яка може бути пляшка з президента? — усміхається він. — З президента можна лише який-небудь указик...

Зрозуміло, куди він хилить. Але мій настрій, змінившись у позитивний бік, виявляється таким стійким, що я не звертаю уваги на це дрібне хамство. Навіть навпаки. Кортить з ним, з Колею Львовичем, пожартувати, підіграти йому.

— Гаразд, давай свій указик. — Я, примружившись, оглядаю його добре облягаючий костюм з вочевидь порожніми кишенями. — Якщо упродовж однієї хвилини даси мені указ, підпишу!

Коля Львович швидко розстібає піджак. Знімає його і вивертає навиворіт. На свій подив, я бачу, що до підкладки піджака з боку спини пришитий прозорий файл для документів. I у ньому лежать папери. Львович виймає з файла указ та простягає його мені. Поки я гортаю документ, він знову одягає піджак.

— Ну ти й... — на язик проситься міцне слівце, але я його не вимовляю. Все ж таки він звалив мого кривдника ударом порожньої пляшки по голові. Факт залишається фактом!

— Ось, будь ласка, — Коля Львович простягає мені ручку.

Я беру важкий «паркер», зітхаю над указом про підвищення найбільшої суми заподіяння збитків державі, після якої наступає кримінальна відповідальність, незалежно від місця й посади громадянина. Підписую указ.

Обличчя Колі Львовича сяє. Але даремно він поспішає радіти! Після підписання указу, я повертаюся до його «шапки» й дописую: «Дійсний з 1 січня 2017 року. Зворотної сили не має». Після цього повертаю документ Колі Львовичу.

Вираз його обличчя хмурнішає.

— Н-а-авіщо ви так? — ображено скиглить він.

— Цей закон для кого? — запитую я. — Цей закон для тебе й для мене, а не для тих, хто був раніше! Досить, наливай!

За кілька хвилин настрій Колі Львовича покращується завдяки доброму віскі, повертається в життєрадісну норму, котра відповідає святковій. На моє прохання він телефонує охороні й наказує переказати Майї, яка прогулюється біля моря, що ми на неї чекаємо.