Андрй Курков - Остання любов президента

Праворуч знову глибоке провалля, ніби хтось висмикнув із землі будинок разом із фундаментом, а потім присипав це місце піском. За піском — вода.

Я зупиняюся. Мені настільки гаряче, що от-от покотиться з лоба піт. Під пахвами — неприємна вологість. Я йду по піску. Підходжу до краю води. Пробую воду носком туфлі. Дивно, але я навіть через бразильську шкіру взуття відчуваю, наскільки приємна й прохолодно-освіжаюча вода в озері. Спочатку я заходжу по коліна, а потім йду-йду, і спиняюсь тільки тоді, коли мої плечі опиняються під водою. Холодна вода приємно пестить мою шию.

Я дивлюсь на інший берег. Звідси його дуже погано видно. Саме вода й заважає. Занадто багато води між мною та протилежним берегом.

Вода бере моє тіло у обійми. Їй байдуже, що я одягнутий. Вона відчуває і бачить мене наскрізь. Приємна прохолода розливається руками та ногами. Я ніби набираю вагу. До мене повертається можливість відчути своє тіло. Я піднімаю й опускаю руки. Я, мабуть, усміхаюся цієї миті. Хай там що, але мені дуже подобається це відчуття контролю над своїм тілом, що повернулося до мене.

Я обертаюся до ближчого берега. Дивлюся на вілли та огорожі між ними. Дивлюся на чоловічка, який стоїть на балконі вілли, розташованої праворуч. Він спостерігає за мною. Його обличчя роздивитися звідси неможливо, але він, напевне, здивований. Навколо ніхто більше не купається, незважаючи на яскраве жовтневе сонце. Настільки яскраве, що дивитися на нього неможливо.

Я задираю голову та намагаюся перевірити витривалість свого погляду.

Виходити з води важко. Я знову дивлюся на чоловічка, який спостерігає за мною з балкона. Зараз він тримає у руці телефон. Він, напевно, комусь про мене розповідає.

«Ну-ну, розповідай, розповідай!» — міркую я.

I йду далі вулицею. Незважаючи на втому, на чвакання води в туфлях, я йду швидко. Я кудись поспішаю.

Крим. 31 грудня 2015 року.

Я ніколи не думав, що останній день року можна розтягти на силу-силенну приємних годин та хвилин. У моїй голові сьогодні бігають якісь особливі таргани. Я розслабився. Я далеко від Банкової, далеко від Києва. I, чесно кажучи, мене туди не тягне. Вже коли судилося стати, вірніше, бути президентом, то було б добре отримати у навантаження країну меншу та простішу. Щось схоже на Крим. Тут усе якось по-іншому, тут місцева еліта лабузниться переді мною щиріше й наївніше. Вони щиро бояться, що мені що-небудь не сподобається і я рикну на них, махну рукою, і загримлять вони під фанфари до місцевої тюряги, слідом за черговим поколінням кримських мерів-хабарників і корупціонерів. Але в мене немає люті на цю дрібну, хитру еліту, немає й бажання з ними воювати. Три роки поспіль парламент повертається до проекту закону про корупцію і три роки не може вирішити: скільки має бути категорій корупції і за яку варто карати, а яка є частиною буденної культури й даниною традиціям. Хер з ними. Я за них цей закон приймати не буду!

А поки що я сиджу у шкіряному кріслі перед дзеркалом. А над моєю головою, вірніше над обличчям, чаклує гример Ялтинської кіностудії, який, здається, більше часу витратив на інструктаж у начальника охорони, ніж на моє обличчя. Його мета — зробити мене цілком невпізнаваним.

Уся справа у тому, що я захотів прогулятися набережною Ялти. Але не сам, а з Майєю. Майя буде вести на повідку маленького песика. Бажано каштанового кольору.

Зараз п’ята вечора. Власне, вже сутінки. Але мені не завадять накладні вусики і така ж накладна цап’яча борідка. Моя блідість сьогодні цілком природна. Мабуть, після морського купання.

Коля Львович, зазираючи сюди, до просторої ванної, де мені влаштували гримувальню, явно нервує. Нервує, але не скаржиться. Диван Мельниченка висить тепер на його совісті важезним гріхом. Коли знайде, тоді буде виказувати своє незадоволення.

Я й справді не пам’ятаю, який був песик в чехівської дами. Я навіть не певен, що читав це оповідання. Але я пам’ятаю, що читав інше: «Каштанка». Пам’ятаю, що читав і, здається, плакав. Мені завжди було шкода собак. Панночок теж було шкода, але не так часто.

За двадцять хвилин ми виїжджаємо. Машину підшукали скромну: чорний BMW. Зате перегородили нижню дорогу. З іншого боку, приємно спостерігати з ледь затемнених вікон за втомленим через безсезоння й безгрошів’я Кримом. Вогники будиночків і будинків, самотні вуличні ліхтарі, яскраво освітлені кіоски з пивом.

Поруч Майя, а собачка — чистенький мініатюрний пудель, який, здається, пройшов через руки перукаря. Як і замовляли,каштанового кольору.