Андрй Курков - Остання любов президента

— А де лід? — запитую я.

— Так ви щойно з холоду!

— Де лід? — перепитую.

Коля Львович стрімголов мчить у каюту. Повертається з пластиковою формою для льоду, яку щойно витяг з холодильника. Я сам виламую з форми фігурний лід, і коли кидаю два шматочки у склянку, помічаю, що вони мають якусь дивну форму. Вони чомусь дуже нагадують мені маленькі людські голови. Я виламую з форми ще один шматочок, роздивляюся. Дійсно! Це бюстик з льоду!

— Хто це? — запитую в Колі Львовича.

— Грушевський. Перший президент України, — відповідає той.

— Першим був Кравчук!

— У новій Україні був Кравчук, а у старій — Грушевський, — пояснює він.

У зелених очах Зельмана з’являється іскра цікавості. Він простягає долоню, а я кладу в неї льодяний мікробюстик Грушевського, який уже почав танути. Зельман підносить його до очей.

— Так от яким він був, — замислено дивується він.

— Та не був він таким! — Я махаю рукою й відпиваю холодного віскі. — То що ти там хотів мені розповісти?

На обличчі Зельмана з’являється неспокій.

— Росія риє під протокою тунель. До Керчі.

— Ти звідки знаєш?

— А вони цього й не приховують. На їхньому березі все обгороджено, повно техніки й охорони. До нас перебіг один із їхніх робітників, з походження українець. Розповів, що бачив плани тунелю. Сказав, що два тунельні комбайни вже розвантажили. До речі, проект тунелю повністю злизаний з проекту тунелю під Ла-Маншем, тим, який між Англією і Францією.

— А нам Росія нічого не повідомляла про це будівництво? — Я переводжу погляд на Колю Львовича.

— Ні! Навпаки!

— Що навпаки?

— Ми вже сьомий рік обговорюємо з Росією проект будівництва моста з двома розвідними секціями для проходу суден. А про тунель не було ніякої мови.

— То ти придумай що-небудь. Бо вилізуть вони на нашій території і скажуть: «Ну от, ми знову разом!»

— Я гадаю, що вже є деякі напрацювання, — припустив Коля Львович.

— Увечері доповіси! До речі, що там з диваном? Знайшли?

Коля Львович відразу никне, закопилює губу й заперечно хитає головою.

— Гаразд, — зітхаю я. — Наливай ще і повертай до берега! Бо Майя почне хвилюватися...

Приємно булькоче віскі. Коля Львович за моїм настирливим бажанням наливає і собі. Зельман п’є пепсі-колу. Недавно він прийняв іслам і на перших початках дотримується всіх заповідей Корану. Хоча в Корані, здається, немає жодного слова про віскі.

Київ. 8 березня 1992 року.

У когось сьогодні Міжнародний жіночий день, а в нас з мамою — особливе свято, набагато визначніше. Вчора в мене у паспорті з’явилася нова прописка. Тепер я офіційно прописаний у кімнаті Давида Ісааковича.

Чесно кажучи, задля цього довелося попріти. Виявилося, що небіжчик ще при житті мав написати заяву з проханням, щоб мене в нього прописали. Що він і зробив. Написав моїм почерком.

— Та ти ж старайся! — висіла над моєю головою мати, коли я вже втретє переписував коротеньку заяву в паспортний відділ ЖЕКу. — Він же був стареньким, от і ти пиши немовби тремтячою рукою і не роби літери такими круглими! Ти ж не першокласник!

За вікном ішов дощ, який час від часу переходив у мокрий сніг. Погода була препаскудна. Ніхто не дзвонив. У під’їзді смерділо котячою сечею, і мати скаржилася на сусідську сіамську кішку, звинувачуючи її в тому, що вона вибрала наш килимок під дверима, щоб справляти там свої маленькі природні потреби.

От і сьогодні вранці, коли я вийшов з дому, в ніс ударив цей специфічний котячий запах. Але в мене нежить. Запахи мене не дратують, і я відчуваю їх у глухих тонах.

Під гастрономом йде святкова торгівля квітами. До речі, я по них і вийшов. Треба ж якось мамі віддячити. Не завжди ж її засмучувати своєю нейтральною поведінкою. Та й вона, здається, не проти, щоб я виїхав куди-небудь подалі.

— Скільки коштують ваші тюльпани? — цікавлюся.

— Триста купонів.

— Букет?

— Штучка!

Дівчина, яка продає квіти, теж виявилася «штучкою».

— Зі святом вас! — підлабузнююся я. — Може, знижку дасте?

— А ти прийди під кінець дня, тоді, може, і дам! — відповідає вона грайливо, але її грайливість якась необтесана. Та й вона сама, коли уважніше придивитися, здається мені типовою лімітницею, які сотнями живуть в гуртожитках. Золотий ланцюжок на її шиї, бурштиновий кулончик поверх светра між хвостами квітчастої циганської хустини.

— Гаразд, давай три штуки! — здаюся я.

І відраховую дев’ятсот купоно-карбованців.